Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

В есеї Міфологізація дійсності Шульц пише: «Ми забуваємо, оперуючи поточним словом, про те, що це фрагменти давніх і вічних історій, що ми будуємо, наче варвари, наші будинки з уламків скульптур і статуй богів». У Весні одвічні міфи лежать біля коріння, щороку весна черпає соки для своєї оживлюючої зелені з отих давно минулих історій. У цьому образі маємо справу не з формальним прийомом, а з виразом точки зору, що «на початку був міф» і що він повторюється безперервно у щоразу нових версіях. Ці повернення міфу, його щоразу повторювані реінкарнації злютовують нерозривним зв'язком правзірець із його пізнішими реконструкціями — минуле з поточним моментом.

Уява Шульца, яка конструює великі метафори-метаморфози, не звикла користуватися епікою, їй чужі драматичні перебіги подій; якщо він їх витворює, то лише як привід, як раму для не фабулярних «подій». Тому йому чужа — що він не раз констатував — і «біографічна пам'ять», і схильність до наративу. Матеріал, з якого він черпав, його сировина — не надавався до наративу, ані до снування перебігу подій в нормальному руслі часу. Час сам став персонажем драми, а не лише її тлом. Шульцівські фабуляризації не пролягають паралельно з хронологією; вони відмовляються від неперервності й ланцюга наслідків на користь буріння вглиб, «занурення в есенційність». Докопування до коріння речей, рух навздогін за втілюваною метафорою неминуче провадить до багатошарового часу з нерівномірним перебігом, який слухняно пристосовується до потреб творчої уяви, перевтілений із диктатора на слухняного слугу. Можна сказати, що Шульцівська дійсність існує поза часом, поза межами досяжності його автократичної влади.

Пам'ять фактів, брак якої відчував Шульц, не є пам'яттю часу в Шульцівському розумінні того слова. Факти стаються завше, містяться повсюдно, і не вони є вирішальними для забарвлення часу, його своєрідної морфології. Минулий час є тереном наших позапросторових мандрівок, виміром, в якому розігруються розлогі перипетії психіки, вся її воскресенська археологія.

Видимості об'єктивного явища скорочення і розширення часу — то магічна Шульцівська процедура, що робить правдоподібним вплив психіки на зміни зовнішнього світу. Час є, отож, явищем суб'єктивним, психічним, індивідуальним. Коли дурна Мариська спала вранці у своїй хаті під акомпанемент пронизливого цокання дзиґарів,

«…мовби користаючи з її сну, базікала тиша, жовта, яскрава, зла тиша, монологувала, сварилася, вибазікувала голосно і ординарно свій маніяцький монолог. Час Мариськи — час, ув'язнений в її душі — виступив з неї страхітливо дійсний і йшов самопас через хату, галасливий, гучний, пекельний, ріс у яскравому мовчанні ранку з голосного млина-годинника, як зла мука, сипка мука, дурна мука божевільних» [ Серпень ; 23].

Так ото психічні феномени набувають самостійності в магічному Шульцівському світі.

Під знаком запитання також опиняється календарний рахунок часу.

Буває, що

«… в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого часу часом виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у котрих — як шостий палець на руці — інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць» [ Ніч Великого Сезону ; 95].

Ці «апокрифи, таємно всунуті між розділів великої книги року», — то Шульцівський міфологічний додаток до календаря, з яким магічний палімпсест прагне конкурувати. І коли він пише про свою мрію, щоб історії про батька, перекинуті контрабандою на картки старого календаря, вросли у нього на рівних правах із його писаним текстом, — він дає вираз своєму — не лише мистецькому — прагненню втілити тугу уяви, надати її твориву властивостей об'єктивної реальності, затерти межу між фактом та вимогою фантазії.

Подолання обмежень, міфічний шлях до свободи перетворює безкарність у деміургію. І відбувається нове сотворіння світу, засноване на вірі у всемогутність мрії:

«Може, мені слід було би проговоритись, що кімната замурована? […] Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямкою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялася такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти» [ Самотність ; 288–289].

З одного боку тих дверей — життя, яке обмежує, з іншого — мистецтво. Двері ведуть із неволі Бруно до свободи Юзефа.