Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

У Донецьку залишалася невирішеною лише одна проблема: взаємини з Шурою, які то затухали, то спалахували вогнем пристрасти, всупереч очевидній життєвій безперспективности.

Василь навіть познайомив Шуру з батьками. Та й як було не познайомити, коли почуття постійно брали гору над розумом, а Володимир Буц не раз і не два залишав захоплених шалом тілесности у своїй однокімнатній квартирі [344].

Мамі Шура не сподобалася:

— Не наша вона, розбитна якась, — кинула, коли син повернувся, провівши Шуру після перших відвідин.

Та й сам парубок, правду кажучи, значно більше цікавився майбутніми літературними перспективами, аніж думав про шлюб. Шурі ж виповнилося 26 — критичний, за донецькими мірками, вік для створення родини.

Всупереч всьому ні він, ні вона так і не знайшли в собі сил для остаточного розриву і спекотне літо 1963-го пройшло під знаком любови й книжок.

Робота в «Социалистическом Донбассе» не надто перевантажувала, а традиційна «пляшка пива» допомагала скидати напругу. А ще — Шура була ідеальним слухачем, чия увага допомагала виважувати слова, чіткіше формулювати враження, відчувати насолоду від володіння увагою слухача: « Бувало, забували навіть поїсти , — згадує Олександра Фролова, — стільки розмов! І де, відки все це бралося — не знаю? Нащо вже я гомінка й балакуча, а почула його голос, духом протиріччя просякнутий, — і притишую себе. Така єдина, тобто цілісна людина. Як із вулкана, з нього виринало — виринало: образи, судження, казково, фантастично-піднесено. Як він міг усе це в собі носити, щоб не спалити себе? Годинами його слухала. Одну ніч просиділи до ранку — його сповідь про художника Ван Гога. Книжку про нього подарував. Ніч без жодного поцілунку — так було цікаво, така захоплююча людина » [345].

Але, залишаючись на самоті, жінка не могла не ставити перед собою питання:

— Хто я для нього: муза творчости? супутниця молодости? що далі?

Уже прикінцем 1990-х, під тиском включеного диктофону, зізналася:

« — Його дружина виростила сина. І я низько схиляюсь перед нею. А як би я вчинила? Нашу дитину полишила б на чийсь дбайливий догляд і, згорьована, блукала б із Василем магаданами і пензами. Я себе знаю. Тому й не поїхала до нього в Київ…

— Шуро! На відстані літ шкодуєш, що не пов'язала з ним долю? — [це — інтерв'юер В. Вербиченко]: Шура (після павзи):

— Шкодую. Хай би навіть якби й була, як його дружина, вдовою… 35 років відтоді — не знаєш, для чого й куди пішли. Чоловік мій — гарний сім'янин, вивчили-виростили двох синів, але душі не було. Такої, як зросив Василь Стус » [346].

Неприйняття батьків, навіть попри Василеве, — «однак ми тут жити не будемо» — прикрило, вносило додаткову нервовість. Перевірити справжність почуттів мала розлука. Спершу нетривала — від'їзд на іспити, потім довша — на облаштування побуту.

Вступні іспити до аспірантури було складено майже «без нервів»: блискуче знання теорії та методології дослідження, усвідомлення — про «що» варто говорити, а про «що» краще промовчати, допомогло обійти підводні камені й надводні перевірки, та й «донецьке» коріння хлопця з доброю українською мовою переконало членів приймальної комісії виділити одне місце «під Стуса».

До Донецька повертався на крилах.

Хотілося жартувати, сміятися, ділитися успіхом із цілим світом.

У редакції — Вербиченко.

Відзначити успіх спускаються до звичного підміністерського кафе. За чаркою з'являється ідея: побавитися на сторінках газети з неоковирних кальок з російської, якими всіяно весь Донецьк.

Повертаються. Володя телефонує завідувачці міського відділу культури, а Василь слухає розмову по паралельному телефону. Проте розмова українською не складається.

«— Диви, культурою займається людина, яка живе в Україні і не знає української мови! — спливає жовчю Василь » [347].

За годину було складено листа до «Літературної України», який вийшов друком 18 жовтня 1963 року в рубриці «Навколо слова»:

«„БУДЬМО ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВИМИ“

Не так давно одна читачка „Літературної України“, перебуваючи в доброму гуморі, висловила фантастичну ідею:

— От би якийсь мовознавець та додумався укласти словник спотворень і перекручень, які трапляються в газетах, журналах, книжках, на вивісках і т. д.

Ми — за таку ідею! І пропонуємо мовознавцям такі словеса:

„перва“ — значить „перша“;

„колія“ (наголос на „я“) — „колія“ (наголос на „о“);