Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Починаючи з другої половини XIX ст. розвиток промисловости, серед усього іншого, відкрив реґіон для масової міґрації, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи й щастя.

Навіть у сталінські 1930-ті роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людности, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв… » [112]Природно, що саме в Донбасі шукали рятунку й українські селяни, яким доводилося втікати від фізичного винищення. Врешті-решт, Донбас — не Урал, Сибір чи Колима, куди не лише вивозили ешелонами з ґратами на вікнах, але й виїжджали самостійно (хоча й не так масово). У суцільну невідомість Далекого Сходу — через увесь континент — мали сміливість їхати лише цілковиті відчайдухи, хоча й ті переважно вибиралися туди на банальні заробітки. А Донбас… цей край ще зберігав ілюзію можливого повернення…

Отож, можна сказати, що Василь Стус, хоча й народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в таємничий Святвечір 6 [113]січня 1938 року, але під час пологів думки його матері вже були далеко від малої батьківщини: народження сина примусило її на певний час відмовитися від переїзду до Сталіно з чоловіком та двома старшими дітьми — Палажкою та Іваном. Марію та Василя батьки сподівалися забрати до себе лише тоді, коли вдасться сяк-так облаштуватися на новому місці.

Можна сказати, що волею обставин Василеві ще до народження випав жереб поєднати в собі дві складові: селянську виваженість і мудрість, які за його життя перестали бути чеснотами, та донбаську вольність, анархічність і відчайдушність, без чого, коли прагнеш досягнути успіху, пробити собі дорогу майже неможливо. З якихось причин він не став на значно простіший шлях зречення коренів і матірної мови, як це природним чином робила більшість дітей переселенців, аби бодай таким способом уникнути жорстокого висміювання з боку однолітків. Втім, цей шлях був для слабосилих, а Василеві від дитинства хотілося бути сильним. Та й батьки, скільки він бачив, не соромилися свого походження, зберігаючи в родинному колі й релігійність, і традиційний лад, і мову. Цілком вірогідно, що тато чи мама в довгі й темні вечори розповіли йому чимало гіркого про свою втечу з Вінниччини і змогли романтичному юнакові розповісти про рідну землю так, аби на все життя закласти в нього непереборне бажання відстоювати національну гідність, про яку в Сталіно можна було прочитати хіба в історичних легендах про козаччину. Характеру й затятости для цього Стусові не бракувало, а трудне життя батьків лише змушувало міцніше стиснути зуби й якось по-орлиному викинути вперед підборіддя — мовляв, дивіться, хто прийшов.

Ця життєва позиція, що виросла з дитячого й юнацького протесту проти наруги над батьками, остаточно сформувалася десь на середину 1960-х років, але з певної часової відстані можна сказати, що значною мірою цьому сприяв збіг обставин, за яких він потрапив на Донбас.

З Донбаської перспективи цілком інакшою виглядала і «проклята» мамою Рахнівка, ніби загублена в степових балках подільського блюдця, де багатюща земля сусідує з постійними злиднями, чорними натрудженими долонями та якоюсь неймовірною спрагою знань, яку притлумлює в людині хіба напівголодне принижене життя селянина, що забиває цю спрагу щоденною необхідністю пошуків хліба насущного. Більшість не витримує цього тиску, лягаючи в землю й стаючи ґрунтом для росту наступних поколінь. Але трапляються щасливі винятки з правил, і хтось у неприхованій гордині кидає виклик людям і Богові, аби надсило витворити власну Долю, яка порушує всі й усілякі правила, але саме тому з часом стає прикладом для наслідування. Стає світом — байдуже, реальним, поетичним, чи й просто вигаданим, — у якому знаходять тепло порозуміння ті, кому Ф. Ніцше пророкував самотнє існування на холодних верхів'ях. А може, все значно простіше, і багата подільська земля просто дала світові ще одну людину з крицевим характером, який змалку гартувався в умовах вільного й свавільного Донбасу, де не відстоювати право на власну інакшість означало або стати відступником, або — предметом постійних кпинів однолітків.

Як би там не було, а в неспокійний несвятковий Святвечір у хаті, що притулилася обабіч стрімкого, притрушеного снігом провулочка, що цілком органічно вписується у надто подібний на Моренці [114]рельєф степу, народився хлопчик, який не лише спромігся на зухвалий синтез модерну з поневаженою традицією, а й зумів жити так, що його творчість набубнявіла й стала життям, а саме його життя — творчістю. Ґрунтом для цієї життєтворчости було оте вічне надмірно безформне тіло селянського Пантаґрюеля, яке треба було за допомоги стилоса трансформувати в довершеність новітньої форми, яка б не лише не знищила традиційного національного духу, а навпаки — підкреслила його, зробила пізнаваним і близьким людям його земли на осяжному чуттєвому рівні. Адже, народившись у селі, Стус добре розумів, що в силу своєї малоосвічености його народ не міг розумом осягнути ні сенсу його життя й боротьби, ані його творчих звершень.