Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

До речі, про «грачів». Петро Григоренко, юнацькі роки якого минали в Донбасі, неодноразово стикався з таким звертанням до себе навіть попри те, що обіймав доволі високу комсомольську посаду. Одного разу, зайшовши зі своїм товаришем до крамниці, він зіткнувся з неприхованою зневагою до себе — селюка нетутешнього — з боку «корінного» донбасівця, який тут був своїм за правом народження й досвідом тривалого виживання в цих специфічних умовах.

Виплюнуте в обличчя «грач» має чимало підтекстів. Це слово в Донбасі « залюбки вживають люди, які вважають себе за робітничу аристократію, — на адресу простого народу, селюків » [105], і з психологічної точки зору це певною мірою навіть умотивовано. Ця зверхність — майже так, як у радянському чи й українському війську, засвідчує дистанцію між «дідом» і «духом» — відразу вказує на «статус кво», що в даному середовищі в більшості випадків неспростовно: я — місцевий, член громади, куди ти тільки поткнувся, отож спробуй вижити, доведи своє право бути таким, як і я. Отож, навіть довідавшись від продавщиці, що має до діла з великим комсомольським начальником, абориген зовсім не знітився, а кинув в обличчя їм обом: то « для тебе він секретар. А для мене він „грач“, яка б не була його посада » [106].

Рація в цьому, повторюю, є. Вижити у волелюбному Донбасі, що існує за власними неписаними законами, завжди було справою непростою. І не лише тому, що туди приходили українці, росіяни, кавказці й інші народності, а жили — донбасівці, а й тому, що цей край за всіх обставин зберігав волелюбність, сповідував культ сили, цінував твердість характеру й завжди приймав усіх заброд, особливо, щоправда, ними не переймаючись [107]. Край заселявся з давніх часів, і для всіх, хто ладен був силі протиставити силу, відвертості — відвертість, щирості — щирість в ньому знаходилося місце. Там завжди говорили те, що думали, а коли били — то били відкрито, хоча й безжально. Більшість, як завжди, так і не допиналася впіймати свою птаху щастя, а відтак втрату ілюзій і злиденну тісняву бараків топили в горілці, регулярно влаштовуючи п'яні бойовиська «стінка на стінку». Чужинців не любили, але коли хто вмів постояти за себе, то визнавали за свого.

Вважається, що активне заселення Донбаських степів почалося ще в епоху Великого переселення народів, а першим кочовим племенем були кимерійці, які прийшли з-за Дону в X ст. до Хр. і кочували в басейні Кальміюса й Сіверського Дінця. За три століття кимерійців витіснили скіфи, які впродовж наступних п'яти століть асимілювалися з сарматами, — ті теж шукали в цих краях свого щастя [108].

Чисельні сліди у вигляді камінних баб, залишені цими майже мітичними пращурами, нагадують про себе нижчим за інші реґіони відсотком вірних християн.

Визначальною рисою Юзівки-Сталіно-Донецька також було його прикордонне становище: між культурами, між етносами, між військами [109], між державами. Що казати, коли в цьому краї не дивиною була навіть різна судова й виконавча влада. Греки-переселенці, які, згідно з указом Катерини II, перебралися в ці краї наприкінці XVIII ст., для управління Павлівськом [110]вибирали окремий орган, який поєднував у собі адміністративні, судові та поліційні функції — Маріупольський грецький суд, що був вищою інстанцією Маріупольського повіту [111].

Точно відзначив характер цього реґіону японець Гіроакі Куромія, якого також зацікавив Донбас: « „Клас“ і „нація“ — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвітництво, — не підходили й не підходять реаліям політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції й громадянської (чи класової війни) в 1917—1920 pp.; так само було і націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.

Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежности. Незалежність не відкидала можливости прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою й безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.