Софія Парфанович - У Києві в 1940 році

Товариш професор висловився про книжку в суперлятивах. Видно, що маючи справу з видавництвом, вмів оцінити гарно видану річ. Захоплювався папером, ілюстраціями, навіть обсягом. Але ж: книжка радянському читачеві не може бути дана в руки. На мою заввагу, що евгеніку і науку про гігієну раси легко усунути, взявся злегка пояснювати, що вся книжка не радянська. Отже: правопис тепер невживаний. В тексті багато дечого, з чим наука радянська не погоджується, от хочби зачнім від початку: організм людський — це складна машина. Наближаєтьса до світогляду механістів, відкиненого коммунізмом. А таких місць багато на кожному кроці. Ілюстрації: візьмім хочби таку «Вагітна жінка» Рафаеля. Вона чудова, навіть прекрасна. Я — мовляв, нею захоплювався вчора може з тричверти години, лежачи увечері в ліжку. Просто архитвір. Але вона ніяк не підходить радянській людині. Кожен пізнає, що це не працююча жінка, а буржуйка. Ні, справді, вона не носить на собі ознак виробництва! Якаж прекрасна є працююча радянська жінка! її треба тут містити.

З жалем і непорозумінням я нагадувала Надєжду Міхайловну і мільйони таких, як вона. Прекрасні?

Так отже: вчення в книжці капіталістично-буржуазне, а видання прекрасне, але не відповідає радянському читачеві.

Щодо другого я погодилася — воно надто люксусове для цієї бідної жінки. Але щодо вчення, то я осмілилась заявити, що воно таке, як приняте на цілому світі. На те професор сказав з легковаженням: який там світ? Західня Европа? Це ж мала частина континенту, просто в ніякому порівнянні з СРСР, що є шостою частиною світу.

Було щось пригноблююче в оцих словах, а для мене зовсім нове. Ми звикли вважати світом Европу. Росія числилася тільки, як мала частина Европи. Азія була для нас чимось, що никнудо в мряці далечі й степу, замешканого кочовиками. Оце тепер я оглянулась позад себе: на стінній карті велетенський Союз — червоно розмальований — розкрив наче пащу з півночі від Карелії і з півдня від Криму, готовий проковтнути маленьку Европу, що прилипла боком до його могутніх грудей, наче малий півострів. Ні, так я ніколи не бачила світу, і він видався мені зовсім іншим, як досі. Я стала потойбік межі, оглянулася на давні жилища білої раси, стовпленої на малих клаптях землі. Оце я ввійшла в новий світ. Яка ж доля ждала давні землі? Оце ж бо рухається сонний і тяжкий простір безкраю, творить нове життя собі і нову іншу культуру. Для нього давні здобутки білої раси є нічим. Вчора ж нищив їх з усією пасією революції, не визнаючи ніяких святощів. Що зробить він завтра…

З професором ми «договорились» так, що книжка не надається. Одно було потішаюче: раз книжку я видала сама, і вона є моєю власністю, то можу її затримати, держава не має до неї ніяких претенсій. І можу собі з нею зробити, що хочу.

Щоб покінчити тут зразу ж з книжкою оповім дальше про її долю.

Виглядало так, що книжка лягла вдома як баласт — вижидаючи інших часів. Це вже в залежності від її власників, бо вона сама дрімала, як непереплетені аркуші. Переплетену тисячку я поширювала поодинці моїм знайомим, переважно даром, та пацієнткам за невелику ціну, яка не була ні в якому відношенні до коштів її появи. Вкінці і «увінчались успіхом» мої переговори з Держмедвидавом щодо перевидання книжки. Так хотілось її дати в руки широким масам на Великій Україні! Мені післано для переговорів жида, написано 26 сторін критики, що виткнула мені дуже гостро усі (потім виявилось що ще далеко було до «всіх») — ухили та помилки. Вкінці я переробила книжку, викинувши з неї все «буржуазне», і тоді вона знову лежала і лежала і була «в обработці». За три тижні перед вибухом війни мені написано, що віддали її до перерібки — Ізикзону. Там і до сьогодні лежить…

А на стовпи непереплетених аркушів сказав один знайомий: «якби ви, Софіє Миколаївно, мали стільки чистої бомаги, що оцеї зіпсованої, були б почти що міліонером». Але зіпсована «бомага» лежала дрімаючи і сповнювала журбою мене, що її сплодила. Так, мабуть, журиться мати, бачачи, як гарна й добра її донька старіється та заміж не беруть…

З Держмедвидаву я вийшла пригноблена: доля моєї книжки здалася мені припечатаною. Одної речі я не знала і довідалась щойно пізніше: в самому Наркоматі як і в видавництві сиділи майже переважно неукраїнці. Жидом був і оцей Ол-кий, не говорячи про Б. І-в та інших. Ба, дуже багато людей, з якими мене познайомлено в Наркоматі, в школі, були жидами, незалежно від прізвища, яке вони носили. Аж після відступу з Галичини більшовиків я довідалася, що жидівкою була й дружина оцього К-ка, де я жила, оця Ася Мойсеївна (живучи в неї я не чула ніколи оцих її імен). С-кова ж була росіянкою, що ввійшла на гінекологічну клініку Медінституту, де панував тоді український напрям з проф. Крупським, та «розкрила» оцих націоналістів, їхній зв’язок з СВУ і тим довела до ліквідації цього націоналістичного гнізда. Певно, що до мене і моєї книжки вона не могла ставитись добре.