Софія Парфанович - У Києві в 1940 році

Я вешталась вже готова по хаті, вже й одягла на себе хутро — щойно тоді бабуня запитувала: може б ви поснідали? Мені випадало подякувати, вранці ж не кажуть, що не голодні, чи що вже їли. Друга ж причина: я не знала, де і що можна дістати. Місто ж, з того часу коли покинули мене мої товариші, стало для мене страшенно чуже, ба й вороже. Я просто боялася зайти кудинебудь — моя мова й одяг будили загальну неприхильність. Можливо, що люди там такі й загалом, все таки мені здавалося, що трактують мене як буржуя — клясового ворога і з боку національного, як ворога. Найчастіше ж на мої запити зустрічні відповідали «не панімаю», або «не знаю». Не знав кондуктор в трамваї, де висісти, не знали прохожі, де вулиця, не потрапив двірник зказати, який це номер дому, до речі важна інформація, бо числа в Києві старі, ржаві й нечиткі, вночі не освітлені, так що чужинцеві, чи необізнанному знайти число і вдень дуже тяжко. Усе, як і люди законспіроване, глухе й мовчазне. Ні з ким не вдавалося нав’язати розмови, коли його зачіпав на вулиці. Кожен намагався якнайшвидше відв’язатись від чужинця. Як потім я довідалась, за чужинцем ходив «сторож», тільки ж не знаю, чи за кожним, і дбайливо стежив, з ким він по дорозі розмовляє. Можливо отже, що ці люди боялися мене. Вкінці стала боятись їх і я. Що довше я жила в тому місті, то воно ставало мені чуже й страшне. Все ж в цьому місті треба було упорядкувати свої справи.

Першою з тих справ була: навчитися ходити по чужому місті. На цілому світі це робиться за допомогою пляну міста. Тож і я вирішила купити його. І почалось: входила до всіх можливих книгарень, складів канцприладдя і ніде жодного пляну не було. «Нєту» — одиноке слово, як відповідь. В Наркоматі я просила всіх хоч накинути мені оріентаційний шкіц міста. Ніхто не орієнтувався і не вмів. Вкінці один росіянин вирішив нарисувати мені необхідне: дорогу з шкільного гуртожитку на Хрещатик і відтіля в Наркомат на Рейтарську…

Тож я ходила по місті як сліпа й дурна. Не могла теж зорієнтуватись в трамваях і вкінці знала, як мужик, тільки ті номери, що їдуть до школи. «На Мельника» і в Наркомат. Прийшлось одже з містом знайомитись найпримітивнішим способом, певно як нашому сваткові з Нью-Йорком, чп яким Буенос, пізнаючи вулицю за вулицею та блудячи часто. До того ж скляні вікна в трамваях були замерзлі, і крізь них нічого не було видно. А дні були з ранку до вечора темні, спочатку мрячні, потім стяті страшним морозом. В тих умовах не багато побачила я в Києві. Ще гірше повелось мені з провідниками. В будні не було мови, щоб хтонебудь провів по місту. Всі працювали. Та зближалася неділя, чи вихідний.

В Наркоматі був у фінвідділі якийсь один Енко, що при низькій чорнявій постаті і вже типово слав’янському вигляді мав і сорочку з вишивкою (машинова була дозволена, ручна, як потім виявилось, була проявом націоналізму) на що галичанин не раз давав себе зловити. Та й говорив він не тільки до мене по-українськи. Ото ж я попросила, щоб, користаючи з вихідного, провів мене завтра по Києву, та він відмовився, мовляв, йому ніколи, бо не зважаючи на вихідний, має роботу. Почування образи у мене помішалось з невиразним передчуванням обставин життя, серед яких доводилось жити тим людям, та небезпек, якими воно для них було наїжене. Чи ж можна подумати, що в західній Европі знайшовся б молодий чоловік, що відмовивби чужинці годинку-дві провести її по місті? Що ж могло такий з роду гостинний і ввічливий нарід, як українці, зробити такими дикунами?

Так «наладнавши» спосіб ходження по місті, я наладнувала решту моїх справ з успіхом — знову — посереднім. Отже Наркомат. Чого мені треба було там? В основному двох речей: з плянфінвідділом устійнити «профіль» школи, при чому вони мене до цього зовсім не потребували, та осягнути затвердження бюджету, що теж відбувалось без мене. В відділі Кадрів: піти з інспектором К. до книгарні та дістати програми дисциплін, що їх малося читати в школі… До поладнання за один день?

Наркомат своїм виглядом і способом урядування ставав для мене дуже маркантним переживанням, майже символом бюрократії й ладу, що з ним приходилось миритись.

До відділу кадрів треба було йти доволі довгим коридором. На ньому, як і всюди, зрештою вражав бруд, підлоги не чищені, всюди чорно й невідрадно. Завідуючий, у якого я була раз, мав якусь кращу кімнату, навіть з килимом. Але кімната, де мені доводилось день удень мало не півдня пересиджувати, містила в малому просторі можливо найбільше: декілька бюрок, тісно з сунутих спинами, декілька шаф з паперами, два вікна, що виходили на безнадійний мур напроти й порожнє наркоматське подвір’я. Сиділо там декілька людей, щось байдуже й сонно порпаючи в малих не білих паперах. За білий канцелярійний папір загалом було тяжко. Писали на різнокольорових, найчастіше бурих листках, по можливости найменших. Вони не знайомились зі мною й нецікавились моїми справами, тож з двома тільки я зналася: оцим К. і його чи помічницею, чи секретаркою «Надєждою Міхайловною». Обоє вели сонне й мале життя, здавалося, позбавлене всілякого змісту й зацікавлення.