Михайло Загребельний - Богдан Ступка

Богдан Ступка одного разу ділиться, що не знає, як звабити неприступну жінку. Неприступних не зваблював… Щоб створити і зберегти сім’ю, треба навчитися прощати. Жінка може створити мужчину, а може його кинути під ноги. Усе, як захоче жінка… Коли був молодий, міг надутися, не розмовляти, сварилися. Жінка підійде і скаже: «іди пообідай, що ти на голодний шлунок дмешся. А потім дмися скільки хоч». і Лариса цим близька Богдану, бо дуже швидко відходить. Стається раптом таке, що всі подружки дружини порозлучалися й товкмачать: «Та нащо він тобі потрібен, ти не свобідна жінка». Через конфлікти подають заяву на розлучення і Богдан з Ларисою. Подали, ідуть. Похнюпилися. Лариса плаче. і Богдану зле. Дивується: «А чого ми подавали оті папірці? Давай заберемо їх і підемо ввечері в ресторан». ідуть і забирають: «і все. Порозганяв я подружок її, вона – моїх друзів… Завжди вдаю, що підкоряюсь, а потім роблю по-своєму».

Живуть скромно. Армійська платня становить аж 3 карбованці 80 копійок. Перше сімейне надбання, чайний сервіз, дружина купує по чашечці-блюдечку, заощаджуючи з кожної чергової платні. Продавчині її впізнають: «Знову балерина прийшла». Коли в 1967 році народжує сина, Остапа, вона й далі працює, танцює, але кар’єри вже не робила. Майже нереально, коли кар’єру в сім’ї роблять двоє. Розуміє дружину. Мабуть, часом його Лариса жалкує. інколи вона слухає музику Адольфа Адана з балету «Жізель». і розчулюється. Сльози течуть. Колись танцювала сольний номер у кордебалеті, партію Бузку. Музика лине по радіо, вона плаче. Тоді він роздягається до плавок і заплива до неї із пляшкою шампанського, як міфічний Паріс, яблуко якого обирає найвродливішу: «Вона тоді крізь сльози починає сміятися… У шлюбі треба вміти вчасно приголубити, погладити, поцілувати. Тоді розумієш, що в тебе є її підтримка, а в неї – твоя».

Армійські будні привели до кумедної здибанки з іваном Миколайчуком, своїм майбутнім хрещеним батьком у кіно. З ним доводиться мимоволі познайомитися в середині шістдесятих. В ансамблі пісні й танцю здружується зі співаком Ференцом із Закарпаття. Чомусь починає багато йому розповідати про івана Миколайчука, хоча сам не був із ним знайомий. Після «Тіней забутих предків» це ім'я – надпопулярне. Якось вигадує: «Ми з Іваном хороші друзі. Часто ходимо один до одного в гості». Через кілька місяців опиняється на гастролях у Харкові. Відвідують із Ференцом прем'єру фільму Павличка і Денисенка «Сон». Сідають в останньому ряду. На прем'єру прибуває і Миколайчук, виконавець головної ролі – Шевченка. Ференц наполягає – підійди та підійди до Миколайчука. Чує вперту відмову: «Ну чого я буду йому заважати?» Після фільму купують морозиво і стають біля Будинку офіцерів. Аж раптом неподалік зупиняється Миколайчук, розмовляє з якоюсь жінкою. Ференц знову наполягає: «Це ж твій хороший знайомий!» Доводиться капітулювати – адже стільки вже нафантазував! Переходить дорогу і звертається до Миколайчука: «Я актор, зараз служу в армії». Той здивовано витріщився на нього. Бравий солдат Богдан дякує йому за фільм і ретирується – повертається до Ференца. Той щиро здивований: «Оце так друзі…» Товариш пояснює: «Та це він у кепському настрої».

У 1966 році, після закінчення військового конферансу, відбувається зустріч із Сергієм Данченком: «На сцені заряджаєш сам себе. Не варто цього чекати від публіки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нікому не потрібний і не цікавий. Чи може кожен бути актором? Шекспір сказав, що весь світ – театр, а Сковорода додав, що кожний грає ту роль, на яку його поставили. А ставить на роль Бог». І режисер Данченко!

Богдан Сильвестрович згадує друга: «Ще невідомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас єднало повне творче взаєморозуміння. Сергій Володимирович не любив понтів. Він закінчив геологічний факультет Львівського університету і Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Ніколи не звертав уваги на суєту. Не любив, коли щось доводять у коридорах та буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену і зіграти. Ото найбільший доказ. І ще треба завжди сумніватися. У Драча є гарний вірш. Поет питає у Господа, чому так безперебійно працює Сонячна система. А Бог відповідає: "Я завжди сумнівався". Таке ставлення до себе – прогрес, а переконаність – пиха».

Тандем Сергія Данченка та Богдана Ступки розпочинається у Львові в театрі імені Марії Заньковецької 1966 року спектаклем за п'єсою Віктора Розова «В дорозі»: «Із Данченком у моєму сприйнятті мало в'яжуться уявлення про "офіціоз" чи задану "театральну систему". Хоча в нього була і своя художня система, і свій авторський театр. Але багато в чому він був незвичайний художник. І в театрі імені Заньковецької, і згодом в театрі імені Франка не відразу звикли до того, що він "без понтів". Без нав'язування «методик», жорстких принципів. Усе йшло в нього від серця. Чимало – від його мовчання. Його мовчання – справжнє золото. І репетирував він майже завжди мовчки. П'єса Розова "В дорозі" – одна з наших перших спільних робіт – для свого часу була викликом. Така драматургія у принципі важко пробивалася на українські підмостки… Випробував себе в цій п'єсі про розгніване покоління 60-х. Він іноді підходив і єдине, що міг сказати: "Уся надія на тебе…" І тут важливо пригадати чудове сценічне оформлення цієї постановки: дорога, по обидва боки висвічують ліхтарі, а я (точніше, мій герой Володя) робить вигляд, що біжить. Пам'ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янівського, і мене вже ноги самі понесли – кудись уперед, назустріч вогням… Назустріч "світлому майбутньому", куди нас усіх наполегливо кликали».