Михайло Загребельний - Богдан Ступка

Борис Хомич Тягно в 1960 році довіряє Богдану Сильвестровичу Ступці, тоді ще слухачеві своєї студії, роль на головній сцені у своїй постановці драми Олександра Левади «Фауст і смерть». Студент отримує роль кібернетичної подоби людини. із чудернацьким іменем Механтроп. Подоба мерзенна. Трагікомічна. Свідки пригадують, як веселить зал худющий робот заввишки один метр 78 сантиметрів. Джазує, наспівуючи текст. Або спочатку декламує, як сьогоднішній репер: «Скоріш вер-блюд збаг-не життя мету. – Далі, без паузи, лунає зрізка: – Ніж ви, жіноцтво, логіку просту…» Невідомо, чи вчорашня пасія Механтропа, панянка, яку ніби збив трамвай, второпає, звідки натхнення у виконавця монологу… Та перші досягнення, миті насолоди від тріумфу йдуть поряд, як це зазвичай трапляється, з моментами розпачу. Механтроп розчаровує свого винахідника Вадима. Той хапає альфа-апарат і знищує таємничим світловим промінням кіберпотвору. Драматург передбачив, як Механтроп упаде навколішки, потім – горілиць, короткими поштовхами опише рукою півколо, опустить її безсило і затихне. Одного разу доводиться впасти по-справжньому. Хто ж міг передбачити, що скельце альфа-апарата вилетить і травмує Богданові око. Певний час лікарі не гарантували, що врятують зір. Ступка вже починає прикидати, на які ролі зможе претендувати. Адмірал Нельсон… Кутузов… ізраїльський генерал Моше Даян… Але медицина перемогла.

У 2005 році Ступку запитають, чи пригадує він, чому прийшов у театр. Відповідає. і та відповідь потім звучить у його виступах, роздумах. Припускає, що причиною був страх перед життям. Ще не навчився читати, а скільки вже бачив мерців, горя, розпуки. Причина того – страх життя реального, жорстокого, що його судилося пізнати в дитинстві. Цей страх привів його на театральні підмостки. Бо театр створює ілюзії, зображає картини, образи, символи життя. Але там не по-справжньому помирають, гинуть, плачуть, ревнують, зраджують, брешуть, вихваляють, б’ють поклони. Там грають усе це. Граються в життя. Театр – продовження життя. Ти ледь-ледь підносишся над реальністю. Але це та сама реальність, тільки в художній формі. Театр – не втеча від життя. Людство знайшло його іншу форму. Усе пов’язано, воно ж не буває окремо: життя – це життя, театр – це театр.

Знавцеві своєї творчості, другу Ростиславу Коломійцю, повідав, як уперше скуштував слави за межами України. «Фауста» повезли на декаду українського мистецтва до Москви. У свої дев’ятнадцять Богдан Ступка уперше вийшов на сцену уславленого МХАТу. Наступного по виставі дня гуляють алеями Всесоюзної виставки досягнень народного господарства з Ярославом Гелясом, улюбленцем львівської публіки, старшим за нього на чверть століття. Минають кіоск із квітами. Чують: «А ми вас упізнали!» і з букетом квітів у руках до них наближаються усміхнені дівчата. Вони вчора дивилися виставу заньківчан. Геляс сприймає це як належне. Український Гамлет, постава леґеня, орлиний погляд… Але дівчата не зводять захопленого погляду саме з Богдана: «Це ж ви грали?!» Дивиться ніяково на Геляса. Дякує. Додає пару рок-н-рольних приколів. Підписуючи і від себе автограф, Геляс іронізує: «Так нас наздоганяє слава…»

У 1961 році Богдана Ступку зараховують до трупи заньківчан. Тут працює, аж поки не переїздить до Києва, – до 1978 року. Одну з перших своїх ролей, Дон Хуана із п’єси Кальдерона «З коханням не жартують», отримує спільно з Богданом Козаком. Ділять одну гримерку. Козак пригадує, що вони ніколи не сперечалися й не сварилися. Він підмічав у свого напарника технічні прийоми, якими варто оволодівати. Молодий Ступка не боїться паузи, вона є частиною його гри. Хто гляне на застиглого на мить Богдана – вже не відведе очей, чекатиме наступної фрази. Талант пантоміми у нього незаперечний. Він завжди точний і пунктуальний, як німець або чех. На робочому місці – завжди порядок. Костюм акуратно складає на стільці. Жодних картин чи іконок у гримерці не має – це ж хрущовська, атеїстична пора. На Пасху театр завжди працює. Незалежно від того, чи люди прийшли в зал, дають дві вистави – казочку і вечірню. Тож мусять весь день бути на роботі. Звісно, зносили паски, випивку заздалегідь. Якось директор театру, а це посада, яку без партквитка не обіймають, заходить до гримерки початківців. його підлеглі за святковим столом розговляються. Той за голову: «Що це таке?» А Богдан Ступка миттєво заспокоює пильного партійця: «День народження в Козака». Директор якусь мить вагається. Він же добре пам’ятає, що Козак народився зовсім іншого дня. Але це ж лицедії. Тут грають. Впевнено продовжує мізансцену: «Вітаю, вітаю. Прошу налити й мені». Козак не одне десятиліття по тому залюбки цитує Богдана Сильвестровича: «Як – ви не знаєте Козака?! Це – найгеніальніший український актор. Після мене, звісно».