Т. Панасенко - Марко Вовчок

Деякий час (серпень – вересень 1854 року) родина жила в маєтку поміщика Тарновського; Опанас Васильович займався лише збиранням фольклорних творів, якоїсь серйозної роботи, за яку можна було б отримувати платню, він не виконував. Саме тому, що «брати гроші задарма не годиться» (як він вважав), сім’я знову повернулася до Києва.

Як ставилися Марковичі до грошей, можна зрозуміти з такої історії. Відомий біограф Т. Шевченка Михайло Чалий зазирнув якось до Марковичів, що жили в бідній хаті на околиці Києва. Вишукуючи способи, як допомогти землякові, не ображаючи його самолюбства, він помітив на підлозі в кутку купу книжок. Це були пісні А. Метлинського, що їх треба було продати. М. Чалий запропонував свою допомогу. Він зумів продати тридцять примірників, а виручені гроші надіслав подружжю Марковичів. Другого дня до квартири М. Чалого в новому циліндрі від Огюста й нових бузкових рукавичках під’їхав Опанас Маркович. Він тримав під рукою ящичок сигар, коробку цукерок від Балабухи для дружини і ще щось у пакунку. Щиро подякував М. Чалому за допомогу, а спантеличений добродій Марковичів підрахував, що із тих 30 карбованців, які він уторгував, навряд чи щось залишилося.

Узимку 1855 року Опанасу Васильовичу пощастило виклопотати посаду молодшого вчителя географії в Немирівській гімназії. Людині «неблагонадійній», що перебувала під наглядом поліції, не так легко було знайти прибуткову посаду. Гроші на переїзд до Немирова сім’ї дали за умови, що Опанас Маркович як учитель відслужить у міністерстві народної освіти не менше двох років. У Немирів – володіння графа Потоцького, почесного попечителя гімназії, – Опанас Васильович, Марія Олександрівна, її брат Дмитро та син Богдан виїхали восени 1855 року. Про умови життя та найближче оточення Марковичів у Немирові згадував Дмитро Вілінський: «При гімназії був пансіон і, крім того, так звана гімназична колонія, інакше кажучи – гуртожиток учителів, які мали на повному утриманні гімназистів. <���…> До колонії вчителів входили Опанас Васильович Маркович (географія), Ілля Петрович Дорошенко (математика), Автоном Григорович Теодорóвич (історія), Микита Васильович Барщевський (російська мова та словесність). Тільки Маркович був одружений, і тому господарством опікувалася сестра Марія Олександрівна, і навколо неї гуртувались усі ці милі люди – лицарі честі й дружби. Всі вони були малороси, шанувальники Тараса Шевченка…»

У Немирові, як і в Чернігові та на Куренівці, Опанас Васильович збирав фольклорні матеріали; з цією метою часом їздив у села разом з дружиною, яка йому багато допомагала.

У 1856 році Марія Олександрівна розпочинає свою активну творчу діяльність. Протягом року вона пише оповідання українською мовою й бере собі псевдонім Марко Вовчок. Чому Марія Вілінська стала Марком Вовчком? Точної відповіді на це запитання немає. Цілком можливо, що зроблено це було за аналогією з псевдонімом відомої французької письменниці Жорж Санд. За родинним переказом, псевдонім походив від прізвища Маркович, за співзвучністю. Є також версія, що ім’я Марко було вибране з огляду на те, що в селах Немирівського району воно на той час було дуже поширене. Як і слово «Вовчок», що було і прізвищем, і назвою двох сіл. Отже, псевдонім Марко Вовчок – своєрідний символ того, що оповідач – з народу.

Живим джерелом мови для письменниці був фольклорний матеріал. Коли Марковичі приїхали в Немирів, Марія Олександрівна вже добре володіла українською мовою, але сторінки її саморобного зошита й далі заповнювалися новими записами.

Де б не доводилося жити, Марія Олександрівна старанно вивчала побут українців, їхні інтереси, прагнення, стосунки між собою і з панами. Усюди в неї було багато друзів. Усі любили її як рідну, запрошували на весілля, хрестини, різні розваги, що давало можливість краще пізнати місцеві звичаї та обряди, поглибити знання мови, осягнути психологію людей. Ще в Єкатеринівці Марія могла чути українську мову від сільських людей і слуг. У пансіоні покоївки панночок говорили між собою рідною мовою, вечорами співали пісень, розповідали казки, легенди. Здібна до мов, дівчинка запам’ятала багато нових слів, приказок, прислів’їв. Приїхавши з чоловіком в Україну, вона постійно спілкувалася з місцевим населенням. Довірливо ставлячись до молодої пані, прості люди, особливо жінки, були з нею щирі й відверті. Оповідали їй про свою тяжку долю, про знущання панів і підпанків, негаразди в сім’ї, різні події, нерідко трагічні. Обдарована міцною, місткою і гнучкою пам’яттю, Марія Олександрівна збагатилася великою кількістю життєвих фактів. Вразлива й доброзичлива, вона проймалася стражданнями людей, переживала чуже лихо, як власне. Чимдалі глибше пізнаючи психологію селян, вона мимоволі починала бачити навколишню дійсність їхніми очима, почувати й мислити, як вони. Прийшов час, щоб усі життєві враження, пережите й передумане лягло на папір. Після довгих потаємних вагань, сумнівів, внутрішньої боротьби відважилася написати оповідання «Сестра».