Т. Панасенко - Марко Вовчок

Наприкінці весни Марії Олександрівні стає дуже погано. Коли письменницю відпускав біль, вона тихенько співала українських пісень. Інколи працювала, сидячи в кріслі-гойдалці під старою грушею в саду. Сил у Марії Олександрівни було вже мало, тому часто вона засинала з олівцем і зошитом у руках. На цей час у Нальчик на постійну роботу приїхав новий лікар, Сорочинський, який регулярно навідував хвору, й вона повірила в його лікування.

Але на початку липня услід за стомленим і виснаженим тілом почав здавати й мозок. Марія Олександрівна перебувала весь час в апатичному, сонливому стані. Вона лежала з заплющеними очима й не повертала голови, навіть коли хтось приходив. Розповідаючи Богданові про стан матері, Михайло Дем’янович пише: «Чи повернеться колись хоч десята частина колишньої жвавості розуму й колишньої цікавості…» Бориса не відпускали з роботи, але він швидко виконав усі нагальні справи й приїхав до хворої. Очікування сина якось підбадьорило Марію Олександрівну. Вона пам’ятала про його телеграму й не раз запитувала, коли приїде Боря. Але після першої хвилини зустрічі (а син з матір’ю не бачились чотири роки) Марія Олександрівна знову ніби згасла, стала байдужою до всього навколо. Через кілька днів у Нальчик приїхав Богдан. Мабуть, ця зустріч із найдорожчими людьми була останньою миттю повернення Марії Олександрівни до життя. І мить ця була щасливою. Вона підняла голову, подивилася на них – чоловіка й двох синів – упізнала, очевидно, зраділа, але потім поникла, як зів’яла квітка. Наступні дні їй було дуже погано. Як останній порятунок лікар Сорочинський запропонував прооперувати пухлину біля вуха. Михайло Дем’янович і сини дали дозвіл на операцію, яку було зроблено 19 липня, але письменниці не стало легше, навпаки – дедалі гіршало. Жінка вже ні на що не звертала уваги, була апатичною, інколи втрачала свідомість. 23 липня Богдан виїхав до Петербурга. Не міг більше затримуватися й Борис – він поїхав 25 липня, бо служба вимагала його присутності. Наступного дня лікар Сорочинський констатував безнадійний стан хворої: через кволу діяльність серця почалося набрякання легенів, тобто агонія. Це пекло тривало два дні… 28 липня о пів на четверту пополудні Марія Олександрівна померла в присутності лікаря Сорочинського, чоловіка Михайла Дем’яновича та доброї знайомої Анни Єшевської, яка не відходила від хворої останні дні.

Незадовго до смерті Марія Олександрівна, прийшовши на якийсь час до тями, просила чоловіка, щоб, коли вона помре, її поховали неподалік від улюбленої груші. Михайло Дем’янович пам’ятав прохання, й 30 липня Марка Вовчка поховали на її подвір’ї на хуторі Долинському, в склепі неподалік від її груші.

Щоб поховати письменницю не на кладовищі, був необхідний дозвіл місцевих начальників. Лікар Сорочинський двічі звертався з проханням до начальника Нальчицької округи. Але той боявся, що доведеться відповідати за можливу демонстрацію під час похорону відомої письменниці, тому тягнув час, чекаючи підтримки з області. Але ж зволікати в такій справі не можна, тому лікар Сорочинський сказав, що більше по дозвіл він не прийде, а всю відповідальність за похорон у садибі чоловік померлої Михайло Дем’янович Лобач-Жученко й він, лікар Павло Платонович Сорочинський, беруть на себе. Михайло Дем’янович пізніше писав: «Ми знали наперед, що буде багато людей з Нальчика та навколишніх сіл, і, щоб влада не вважала це за демонстрацію, похорону надали подоби церковного обряду і запросили священика».

Таким бурхливим, яскравим, сповненим тривог і надій було життя письменниці з чоловічим псевдонімом. Росіянки, що писала українською мовою. Не красуні, але жінки, від якої не могли відірвати очей талановиті чоловіки. Сильної, вольової, рішучої й самостійної жінки, яка вміла забезпечувати себе й родину, яка, виходячи заміж, не боялася різниці у віці зі своїми чоловіками, яка сміливо назвала онука сином, дбаючи лише про долю дитини… Надзвичайна жінка, неймовірна постать в історії культури, причому не тільки української чи російської: діяльність Марка Вовчка охоплює майже всю Європу. На своєму віку письменниця зазнала багато доброго й злого, радості й смутку, відданості й зрад, успіхів і поразок, захоплень і розчарувань. На її долю випали злобні нападки, мстиві наклепи, незаслужені образи недоброзичливців і заздрісників, зокрема тих «письменників», які вважали, що росіянка «вкрала» їхню славу. Як і кожній людині, їй були властиві болючі переживання, обурення й гнів, скорбота й туга, але вона своїх почуттів ніколи не показувала, намагалася не вступати в суперечки. Обпікшись на суперечці про переклади казок Андерсена, Марія Олександрівна більше не намагалася доводити своє авторство, оригінальність своїх творів. Письменниця ніколи не відповідала злом на зло, не опускалася до пересудів і наклепів. Не розуміючи якихось учинків близьких знайомих, вона відкрито просила пояснень, а не приймаючи поведінку й погляди якоїсь знайомої людини, переставала з нею спілкуватися.