Т. Панасенко - Іван Франко

Цікаво, що літературознавці встановили: знаменитий вірш І. Франка «Вічний революцйонер» має схожість із віршем Ю. Словацького «Відповідь на псалми майбутнього С. Правдзєцькому». Іван Франко добре знав польську літературу. Ще гімназистом читав твори багатьох польських поетів, найбільше ж захоплювався творчістю Ю. Словацького. Є в тому вірші польського поета і термін «вічний революцйонер». Однак хоч Франко і використав деякі мотиви твору Ю. Словацького, його вірш за композицією і думкою цілком оригінальний.

У 1889 році Івана Франка знову заарештували. Звинувачення: агітація за приєднання Галичини до Росії. Він прийняв студентів з України, через що в письменника було зроблено обшук, а самого його на два з половиною місяці ув’язнено. За час перебування в тюрмі на основі побаченого, почутого й пережитого митець створив оповідання «До світла!» і 49 сонетів.

У 1890 році Іван Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 p.). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

Цього ж року митець написав серйозну поему-казку «Лис Микита», в якій зобразив вади й проблеми тогочасного суспільства. Цілком можливо, що саме політична активність і громадська зацікавленість підштовхнули І. Франка до роботи над цією своєрідною казкою. Знаменита поема Й.-В. Ґете «Рейнеке лис» знайшла своєрідний відгук в українській літературі. Перший звернув на неї увагу Панас Мирний, переклавши першу пісню в 1869—1870 роках, а вже 1886 року почав її переспівувати Іван Манжура. Робота виявилася нелегкою, тим більше що поет вирішив дати українському читачеві не переклад, а переробку. Було виготовлено 6 пісень поеми, але цензура не дозволила видання, бо указом 1876 року українські переклади в Росії було заборонено.

Незалежно від І. Манжури писав свого «Лиса Микиту» Іван Франко. Він узяв за канву поеми, подібно до Ґете, старонімецьку прозову переробку поеми Віллема, але подав її у власній інтерпретації: що йому не підходило, І. Франко випускав, пропущені місця заміняв старофранцузькими переказами та українськими народними оповіданнями, створивши в такий спосіб цілком оригінальний твір, що не вдалося І. Манжурі, переробку якого вперше було надруковано у виданні творів поета 1961 року. «Стиль “Лиса Микити”, – писав Тарас Франко, – дуже різноманітний, і в нім найкраще проявилася сила й оригінальність Франкового таланту».

Протягом 1890—1891 років Іван Франко не раз бував у Чернівцях. Готуючись захищати дисертацію на здобуття докторського ступеня, він мусив офіційно завершити вищу освіту. Позаяк сенат Львівського університету відхилив його прохання, письменник вирішив податися до Чернівецького університету. Тут йому, як писав він у листі до Михайла Драгоманова 7 грудня 1890 року, «дозволили кінчати семестр, щоб приїхати 2—3 рази на лекції та й годі». Іван Франко був зарахований на філософський факультет розпорядженням ректора з 19 грудня 1890 року, проте до цього він ще восени двічі навідувався до Чернівців для залагодження різних формальностей. Від плати за навчання його було звільнено сенатом університету 27 листопада. Наприкінці березня 1891 року Іван Франко писав Михайлу Драгоманову, що знову «приходилося їхати в Чернівці». В університеті письменник слухав лекції зі старослов’янської граматики і вступу до слов’янської філології відомого славіста-палеографа професора О. Калужняцького, а також з української фонетики та української літератури XIX століття. Як зазначено в «Книзі реєстрації студентів за 1876—1906 роки», «Іван Франко закінчив 30 квітня 1891 року VIII семестр філософського факультету».