Йосиф Сліпий - Спомини

У шкільному році 1902–1903 я скінчив третю і четверту народню клясу австрійського типу з найвищими нотами на свідоцтві і з приміткою: “przykładał się do nauki z największym zamiłowaniem” [143]. Попращавшись з отцем-парохом, з учителями, з сестрою та шваґром, я вернувся з батьком і з братом Романом, і матір’ю, що приїхали по мене до Заздрости. Небаром, по приїзді додому, я з батьком вибрався фірою до Тернополя, щоби зложити вступний іспит до гімназії. Їхали ми три години чотири чи п’ять миль. Дорога від Микулинець вже була мурована, провадила через Чорториї, Мишковичі, Березовицю і до Тернополя. В котромусь селі при дорозі побудовано було якраз новий костел. Околиця була горбовата, на великих полях біліла вже пшениця і жито, вони не були такі високі, як заздрістянські, бо поля ті були сухші, колос збіжжя був повніший і тверділий, а стебло невисоке. Казали, що та пшениця краща на муку і біліша, як зі заздрістянських степів. Ця дорога була вже мені відома з першої подорожі, а опісля щороку мусів я відбувати її бодай два рази, бо треба було привозити з собою постіль, ліжко і одежу до Тернополя, а відтак перед вакаціями відвозити назад домів.

Ми заїхали в Тернополі до т. зв. тоді “Руської бурси імени Качали” [144]. Там стрінулися ми зі Стариковим з Дарахова, нашим тіточним свояком, що привіз свого сина Романа, також до вступного іспиту. Роман помер пізніше, вже за радянських часів, як довголітній гімназійний професор.

Руська гімназія була тоді приміщена у великому домініканському монастирі. Управителем був Омелян Калитовський [145], відомий зі свого підручника географії, і знав він дуже добре німецьку мову. Була це людина культурна і второпна. Вже тоді (1903 року) було п’ять кляс гімназійних. В сусідстві при самій вулиці зносилась висока будівля польської гімназії, якої директором був Мацішевський [146], і йому підлягала також і наша гімназія з “руською викладовою мовою”.

Усі учні носили мундур, в нижчих клясах зі срібними пасками, а у вищих зі золотими. Вулиці з поверховими каменицями, крамниці з овочами, дороги, виложені каменем, робили тоді на мене небуденне вражіння, ґазове і електричне освітлення — все це було для мене великою екзотикою. Рано о год. 8-й ми пішли до гімназії, щоби писати диктанти. Перед тим треба було зложити іспитову таксу. Було там багато хлопців, мабуть, півтора сотки, бо після іспитів першої кляси було три відділи по 50–60 учнів в кожнім. Диктанти були з української і німецької мови і, мабуть, з рахунків. Тому, що я написав їх на відзначаючо, мене звільнили від усіх дальших усних іспитів. Управитель проголосив, що я здав іспит, і я був вдоволений та й приготовлявся до повороту домів. Я купив собі срібні паски з першої кляси. Тоді також відвідав мене в Тернополі мій свояк зі Заздрости, Юліян Мушинський, який був покінчив другу клясу і перейшов до третьої. Він дуже тішився моїм свідоцтвом. Ми попращалися, бо він остався ще в Тернополі, а я з батьком вернувся до Заздрости. Був трохи змучений, вичерпаний, але науки не залишав я. Читав повісті або поезії, переглядав книжки з першої кляси і з латини, які я вже вспів собі купити в Тернополі.

Щонеділі я ходив до церкви в Заздрості, коли там була відправа, а якщо ні, то з дому їхали до Струсова. А що церква св. Миколая (Теплого) була замала, з грубими мурами, то богослуження, як вже було сказано, літом відправлялось на вівтарі, прибудованім до абсиди за церквою, а вірні стояли під березами в тіні і холодку біля парку ґрафа Ґолуховського і його палати. На Службі Божій співав струсівський хор, яким провадив учитель. Пригадую собі, що мене застановляло на Великому вході слово “попеченіє”, замість “печаль”. Часом бував я в степу або відвідував родину.

Тоді в 1903 році помер Папа Лев XIII [147]. Я десь вже вичитав це в ґазеті, і мої сусіди розпитували мене про смерть папи, а я розповідав їм про його недугу, про благословення світу перед смертю і про похорон.

28 серпня, на празник Успення, я їздив з батьками до Налужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30-го серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попращавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився, хоч можу нині сказати, що під тим оглядом, я нічого не полишав до бажання.