Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Магістраль немов угвинчується в небо. Тепер знову їдемо дорогами війни.

Черніхув. Тут ми зустрілися з господаркою явочної квартири 70-річною Стахою Очкось. Сфотографувалися з нею біля студні — криниці, де була підпільна «пожарна» квартира. В студні зберігалася зброя, там не раз переховувалися польські й радянські партизани. По сусідству Станіслав Очкось, племінник Стахи, будує новий дім. Господарі попросили мене вкласти цеглину в лицьову стіну. Цеглину підібрали білу, щоб виділялася.

— Тепер у тебе, капітане Михайлов, — каже пані Очкось, — довічне право на одну із кімнат у цьому будинку.

Дороги війни… Козлувка, Явоже, Тшебуня… В кожному селі, в кожному містечку, на площах міст вони відзначені обелісками, живими квітами біля могил радянських і польських воїнів. У братських могилах поляки і росіяни, українці, казахи, грузини… Певно, не знайти такого народу в нашій країні, сини і дочки якого б не боролися за свободу Польщі. За те, щоб назавжди утвердилась на древній слов'янській землі народна влада.

Тисячі радянських солдатів залишилися в братській землі. З барабанним боєм марширують мимо дорогих кожному полякові могил загони харцерів. Сюди в свята і в будні йдуть молоді робітники, ветерани війни. Але найчастіше до могил приходять матері. З гілкою бузку, із свічкою. Ми не раз зустрічали їх біля братських могил; простих сільських жінок із скорботними обличчями.

Крутішає дорога… Козлувка, Тшебуня, Явоже. То тут, то там будиночки гуралів, які нагадують пастушачі шапки. То лавинами снігу, то сірим валом скочуються нам назустріч отари овець.

Де й поділися курні хати, яких було так багато в 1944 році. Гірські села оновилися, помолоділи. Добротні рублені будинки, майстерно прикрашені різьбою, привітно дивляться на нас широкими світлими вікнами.

Такою я побачив і Завадку, спалену, розстріляну карателями і воскреслу з попелу. Маленьке гірське сільце, удостоєне вищої нагороди республіки — ордена Грюнвальда, — знає тепер уся Польща.

Будинок на узліссі, за два кілометри від села Санка. Тут бездоріжжя. Залишаємо машину і добираємося пішки. В той злощасний день 16 вересня 1944 року гітлерівці теж не могли під'їхати машиною до Врублів. Вони підійшли до нас із трьох боків: від сіл Санка, Рибна, Морги.

Стефу і Рузю ми не застали вдома. Вони були в полі. Молодша донька Рузі помчала за мамою і тіткою. А ті, задихавшись, сміючись і плачучи, прибігли додому. 1 знову обійми, поцілунки. Сестри запропонували відзначити зустріч у лісі. На знайомій галявині, де я зустрічався колись з Юзефом Скомським, розвели багаття. Спекли картоплю (земняки) так, як це робив наш Татусь — Врубель: золотиста шкірочка хрустіла.

Живуть тепер доньки Врубля в достатку. Польський уряд нагородив Стефу і Рузю за допомогу радянським розвідникам Золотими хрестами Партизанської Слави, призначив їм персональну пенсію. Місцеві власті допомогли Врублям провести електрику і радіо до будинку. Зовні будинок, який дав притулок Ользі з рацією, а потім і групі «Голос», майже не змінився. Ось тільки дещо потемніли дерев'яні стіни, зведені руками Татуся.

У Рузі велика сім'я, четверо дітей. Стефа після війни довго хворіла.

З глибоким хвилюванням обійшов я кімнати, в яких, бувало, допізна засиджувався з господарем дому.

Заглянув у повітку — тоді вона була під одним дахом з будинком, а тепер пересунута до лісу. В цій коморі Врубель влаштував мені схов (схрон). Тут і тепер доверху сіно.

… Я лежав за тонкою перегородкою, чув кожне слово, крики Стефи, стогін Татуся, його впертий хрипкий голос: «Ніц не вєм! Ніц не вєм!..» Що сталося потім — читачеві в загальних рисах відомо. І все ж розповідь Стефи дещо доповнила, уточнила:

— Я була на подвір'ї, коли німці хмарою посунули з лісу. Бачу — до нас. Хотіла крикнути, попередити — не встигла. На мене накинулися. Схопили. Офіцер примусив іти попереду. Сам нахильці з автоматом — за мною. Певно, остерігався: раптом у хаті партизани. Рузі не було. Її зранку погнали на окопи. Шваби багатьох тоді гнали на окопи. Мене, Ольгу Совєцьку, Татуся допитували на подвір'ї. З Рузею я зустрілася в Монтелюписі. Її вже потім узяли, але вона сказала, що нічого не відає, не знає. Ми з нею сиділи в одній камері. Дванадцять днів. Батька побачила в коридорі третього дня і не відразу впізнала. На руках, на спині — рвані рани. Він мені встиг сказати:

— Дві ночі сиджу, дочко, в камері з псами.

(Була така камера в Монтелюписі. Ледь поворухнешся, руку піднімеш — і натреновані пси кидалися на тебе, терзали тіло).