Єста Кнутсон - Пригоди Пелле Безхвостого

Стíна-Здоровега з Еврабю

Врешті вони дісталися до невеличкого провінційного вокзальчика. А там ціла родина з усіма сумками й рюкзаком Пелле упхалася в машину й поїхала вглиб лісу до затишної старої садиби, що стояла просто над синім озером — синішим за найсинішу в світі волошку.

— Оце вам Еврабю, — мовив тато. — Тут, на зеленій травиці, ми й проведемо літо.

Пелле трішки розгубився й заходився обнюхувати кожен закуток, щоб відчути себе як удома. Хоч він і народився в селі, але нічогісінько не пам’ятав зі свого сільського побуту, бо зовсім крихітним прибув до міської оселі Біргітти, Улле та їхніх батьків. Він там так освоївся, що тепер село йому видавалося дуже дивним.

«Поки вони розпаковуються, я, мабуть, прогуляюсь, — подумав Пелле. — Цікаво, чи є тут пацюки?»

Тож Пелле подався на прогулянку, і коли б він мав хвоста, то задер би його трубою. Пішов стежиною, що красиво в’юнилася в траві, та й дійшов до великої купи каміння, накиданої посеред поля. Застрибнув на один камінь та й припік лапки! Чого дивуватися, коли сонце смалило на те каміння цілий день? Потупавши на місці, Пелле стрибнув на інший камінь — такий самий гарячий, як і той. Але ось між камінням щось заворушилося. Далебі, котячий хвіст! Зроду Пелле не бачив такої чудасії! Схиливши голову, він придивився. Так, звичайно, то котячий хвіст! Але без кота!

«Якби мені такого гарного й довгого хвоста!» — зітхнув Пелле, та тієї миті хвіст засичав, і Пелле, похоловши зі страху, прожогом кинувся в траву, а далі побіг стежиною. Зненацька він став як укопаний — навпроти нього на стежці сиділа здоровенна, дебела кицька. Пелле й собі сів. Якийсь час вони так і сиділи, вп’явшися одне в одного очима.

«Може, мені трохи посичати, щоб вона пройнялась до мене повагою», — подумав Пелле й засичав. Правда, одразу й пошкодував, бо стара кицька видалась не лихою, а навпаки — напрочуд привітною.

— Не сичи на мене, — мовила вона. — Хіба я страшна? Мене звати Стíна-Здоровега, і в цілій окрузі я найстаріша. Сподіваюся, ми з тобою заприятелюємо.

Тепер Пелле ладен був провалитися крізь землю через те, що сичав.

— А де це ти загубив хвоста? — спитала Стíна-Здоровега. — Що ти з ним зробив?

— Він повзає біля купи каміння, — відповів Пелле. — Може, ви, тітко Стíно-Здоровего, допоможете мені його приліпити?

— Здається, ти жартун хоч куди, — усміхнулася Стíна-Здоровега. — Але того хвоста, що повзає біля купи каміння, нам треба остерігатися. Звати його Калле Зміюка, він дуже небезпечний, бо носить у собі отруту.

— Ти ба! — скрикнув Пелле. — Яке щастя, що я звідти чкурнув! Мені також той хвіст здався підступним і гидким.

— Однак ти не сказав, як тебе звати, — нагадала Стíна-Здоровега.

— Мене звати Пелле, — відповів Пелле. — Моє прізвище Безхвостий, та загалом я його не люблю. Хіба приємно, коли тобі завжди нагадують, що в тебе немає хвоста?

— По-моєму, тобі не треба тим перейматися, — мовила Стíна-Здоровега. — Уяви, як то таки зручно не мати хвоста! Тоді його тобі ніхто не прищемить дверима, а бешкетникам-хлопчиськам ні за що буде тебе тягати й ні на що наступати.

— Так то воно так, але шкода, що нічим махати, як гніваюсь, — сказав Пелле.

— А ти не гнівайся, і все буде гаразд, — порадила Стíна-Здоровега. — Зараз я покажу тобі тутешні місця. Не завадить, коли ти вже з перших днів почуватимеш себе як удома.

І вони обоє побігли стежиною: Стíна-Здоровега попереду, а Пелле за нею. Час від часу Стíна-Здоровега озиралася, щоб побачити, чи Пелле не відстав. Аж ні, ступав за нею справненько — слід у слід.

Зненацька Стíна-Здоровега, попри свій немолодий вік, легко й елегантно скочила на тинок. Малий Пелле не хотів пасти задніх, розбігся, щосили натужився, але, на жаль, не взяв висоти й звалився додолу. Сидів собі в траві й засмучено облизував носа.

Тоді Стíна-Здоровега великодушно зіскочила з тинка.

— Вибач старій тітці, — сказала вона. — Я, було, подумала урізноманітнити дорогу й податися тинком, але мені геть випало з голови, що ти ще дитина. Тож далі гайда стежиною — й невдовзі добудемося до хліва. Коли б ти тільки знав, як там гарно!