Ліман Френк Баум - Чари країни Оз

– Чи це справжня поезія, Вишкребко? – з сумнівом відказала Дороті.

– Не гірша за будь-яку ходячу пісеньку, – запевнила Клаптикова Дівчина. – Я й назву їй дала шикарну: «Нині в Озми славне свято, Нумо ж весело співати, Бо вона в цей день родилась, хоч-не-хоч».

– Якась надто довга назва, Вишкребко, – сказала Дороті.

– Зате ж стильно, – зауважила Клаптикова Дівчина, підстрибнула, зробила сальто й приземлилась на одну набиту ватою ногу. – Нині назви часом бувають довші за самі пісні.

Дороті пішла далі, повільно простуючи до палацу, де зустріла Залізного Лісоруба, що саме піднімався сходами до парадних дверей.

– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.

– Це таємниця, але тобі я скажу, – відповів Залізний Лісоруб, що був тепер Імператором Моргунів. Я замовив своїм підданцям зробити для Озми гарний пояс, прикрашений чудовими бляшаними кнопками. Кожна кнопка буде обрамлена кільцем із смарагдів, а пряжка буде з чистої бляхи! Правда, гарно?

– Я певна, що їй сподобається, – сказала Дороті. – А ти не підкажеш, що могла б подарувати я?

– Уявлення не маю. Я сам три місяці думав, поки надумався.

Дівчина замислено обійшла палац і на задвір’ї наткнулась на знаменитого Опудала Озминського, якому двоє палацових слуг напихали ноги свіжою соломою.

– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.

– Це буде сюрприз, – відповів Опудало.

– Я нікому не скажу, – пообіцяла Дороті.

– Ну, я замовив для неї солом’яні капці – з чистої натуральної соломи, завваж! Ще й з високохудожнім гаптуванням. Озма завжди захоплювалась моєю солом’яною начинкою, тому я певен, що такі гарні солом’яні капці потішать її.

– Озму потішить усе, що з любов’ю піднесуть їй друзі, – сказала дівчинка. – Чим клопочуся я, Опудало, так це тим, що подарувати б їй таке, чого вона ще не має.

– Оце ж і мене турбувало, поки я не придумав капців, – відказав Опудало. – Доведеться тобі подумати, Дороті; це єдиний спосіб натрапити на гарну думку. Якби я не мав такого чудесного мозку, то ніколи не додумався б до такої солом’яної прикраси на ноги.

Дороті вернулась до своєї кімнати, сіла й заходилася напружено думати. На підвіконні лежало, скрутившись калачиком, Рожеве Кошеня, і Дороті спитала його:

– Що можна подарувати Озмі на день народження?

– Дай їй молочка, – порадило Рожеве Кошеня. – Нічого кращого в світі я не знаю.

Кудлатий чорний песик Тото сів біля Доротиних ніг і звів на неї розумні очі.

– Тото, скажи мені, – попросила дівчина, – який подарунок на день народження сподобався б Озмі найдужче.

Чорний песик помахав хвостиком.

– Свою любов. Озмі найбільше в світі треба, щоб її любили.

– Так я вже люблю її, Тото!

– Тоді скажи їй, що ти її любиш удвічі більше, ніж досі.

– Але ж це буде неправда, – заперечила Дороті, – бо я завжди любила її так, що дужче вже не можна. Крім того, я хочу піднести Озмі якийсь подарунок, бо всі інші будуть підносити подарунки.

– Що ж, подумаймо, – сказав Тото. – А що, коли віддати їй оте ні на що не потрібне Рожеве Кошеня?

– Ні, Тото, це не годиться.

– Тоді шість поцілунків.

– Ні, це не подарунок.

– Ну, тоді доведеться тобі придумувати самій, Доро-ті, – зітхнув песик. – Як на мене, то ти вибагливіша за саму Озму.

Дороті вирішила: як хто й може їй допомогти, то це Ґлінда Добра, чудесна Чарівниця країни Оз, вірна Озмина підданка й подруга. Але Ґліндин замок був у краю Стовбунів, таки далеченько від Смарагдового міста.

Дівчинка пішла до Озми й попросила в неї дозволу скористатись Дерев’яною Кобилицею та королівським Червоним Повозом, щоб поїхати в гості до Ґлінди. Юна Правителька поцілувала Принцесу Дороті й радо дала дозвіл.

Дерев’яна Кобилиця була одним із найдивовижніших створінь у країні Оз. За тулуб їй правила невелика колода, а за ноги – цурпалки, забиті в тулуб. Очима їй були сучки, рот був пропилений в одному кінці колоди, а замість вух вона мала дві скіпки. Замість хвоста на задньому кінці колоди зоставили невелику гілочку.

Оживила Дерев’яну Кобилицю, на якій розпилювали дрова, сама Озма під час однієї зі своїх перших пригод і так дуже полюбила цю химерну тварину, що звеліла підкувати її золотими підковами, щоб вони не стиралися. Кобилиця бігала швидко й залюбки возила людей, хоч вона уміла й говорити, коли треба, але рідко озивалась сама – хіба тоді, коли до неї зверталися. Коли Кобилицю запрягали у Червоний Повіз, віжки, щоб правувати нею, були непотрібні – їй досить було сказати, куди їхати.