Олесь Бердник: Хто зважиться – Вогняним наречеться [Окоцвет]

Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело:

— Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження…

— Як так? Розкажіть?

— Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи?

— Еге, — згодилася Соломія, — сонце сідало на спеку…

— Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…

— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.

— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її!

— А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли?

— Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.

— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.

— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…

Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.

От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.

— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!

— Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому!

Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.

— От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті…

— Головне — знайти, — сказав Славко.

— А слава? На весь світ? Хіба погано!

— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…

— Там страшно. Дуже густий ліс…

— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.

— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!

— А може, це й не боліди, — озвався Прі.

— А що?

— Може, літаючі тарілки? Га?

— Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!

Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.

– Їсти хочеться! Аж у животі гуде!

– І я хочу, — зітхнула Ліна.

— Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…

— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.

— Що брехня?

— А про боліди? Може, нічого не впало?

— Я сам бачив, — обурився Славко.

— Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно!

— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?

— А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає!

— То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!

— Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора…

— Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!

— Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!