Поліна Яцюк - Відядення

Була ж справа. Я засмутилась, розплакалась, а дядько Вася тільки розсміявся та цукерками пригостив. Тому на роботі у батька завжди цікаво.

Це його відядення на якусь конфецю. Дорослі знають, мабуть, багато приходиться їздити у ці відядення, до яких не беруть доньок.

А мама у мене їсти готує. Ні, не тільки мені, ще п’ятистам людям. Я це число по телевізору чула і вивчила. Може й більше.

Зараз ми приїхали до бабусі Мусі. Вона у мене добра, на маму схожа, бо коли приїздить, завжди привозить цукерок, які я дуже люблю, купує іграшки. Вона захворіла. Чому я вирішила так, бо я чула розмову тата з мамою по телефону.

Мама тоді сказала:

– Мама захворіла. Петро на роботі. За нею нікому доглянути. Я поїду з Сонею.

Усе ж зрозуміло. Мама моєї мами захворіла. А після розмови по телефону, мама поклала слухавку та сказала:

– Сонечко, ми їдемо до бабусі.

Як же це я могла забути, але так в мене багато справ: робота тата, дитсадочок – от і пам’ять десь згубилась.

Мені сумно стало, як я побачила бабусю. Вона бліда, у ліжку. Побачивши мене посміхнулась, але не встала. Мама розплакалась та відіслала мене з хати на двір. Дядько Петро поїхав.

На подвір’ї ходили курки, я їх перший раз бачила. Пес у будці охороняв усіх. І важко ж йому було, мабуть, ланцюг великий. Як це бути на одному місці?

Рудий кіт спав. Мені так захотілось його обійняти. Я його пригорнула та хотіла принести у будинок показати мамі, але він почав видиратися та дряпатися. Він мене усю подер. Я розплакалась, прибігла до мами у будинок. А мама як побачила мене, так і злякалась. Плаття й руки були у крові. Вона спитала що я робила. Я й розповіла про рудого кота.

Не дуже було приємно, коли тебе поливають якоюсь рідиною у пляшці, від неї ще більше пече, а вона піниться, мабуть, це було газування. Але від цієї води кров більше не тече. Я поверещала від неї, а потім мама мене переодягла і відпустила далі гуляти у дворі.

Відтоді я до того рудого бешкетника навіть не підхожу, не те щоб брати на руки. Пам’ятаю я про газування, від якого усе пече.

… Я сіла рахувати хмарки. Вони такі гарні, пухнасті, то на коника схожі, то на слоненятка, то на медвежатка.

Тільки я вмію рахувати лише до десяти. От і нарахувала, але мені це швиденько набридло, бо десять, а потім знову один. Нецікаво. Я засумувала, мені аж кортіло поїхати до міста – там і тато, і дядько Василь.

Наступного дня яскраво світилося сонце. Дядько Петро мав рацію – у мами не залишалося часу на мене. Бабуся так і не встала. Її було потрібно годувати.

Я хотіла порахувати хмарки. Проте їх сьогодні не було. Наді мною блакитне небо, немов з малюнку. Тоді я заплющила очі, хтось крадькома підійшов до мене та затулив сонце. Розплющивши очі я побачила перед собою хлопчика з великими очима, рудим волоссям, у шортах та футболці.

– Ти хто? – здивовано запитала я.

– Федько.

– А я Соня.

– А що ти тут робиш?

– Відпочиваю.

– А ти?

– А мене мої батьки до бабусі відправили.

– А… моя бабуся хворіє.

– Це погано.

– Так.

– Я приїхав, але дітей тутечки не бачив.

– Я теж, – погодилась, хоча я і була отут два дні.

– А скільки тобі років?

– Чотири.

– А мені вісім. Я ходжу до школи.

– А я ходжу до дитсадка та на роботу до тата.

– Хочеш я тобі дещо покажу?

– Що?

– Йдемо покажу.

– Не можу. Мама наказала з двору нікуди не виходити.

– А це недалеко за парканом. Ми швиденько.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.