Элвин Уайт - Сурма лебедя

Коли ж матінка Луї переконалася, що її син почав зальоти до юної лебідки, то сховалася в комишах і поспостерігала, що ж воно діється. І переконалася: її син поводиться так, як закоханий лебідь, але успіху в своєї обраниці не має!

Дійшовши до відчаю, Луї підплив до любої його серцю Серени і ґречно вклонився їй. Дощечка, як завжди, висіла в нього на шиї. Схопивши дзьобом крейдяного олівця, він написав на дощечці: «Я люблю тебе!» — й показав їй ті слова.

На мить вона затрималася поглядом на тих словах, а тоді й попливла геть. Читати Серена не вміла, і, дарма що їй подобався вигляд юного лебедя, в якого щось там висіло на шиї, не могла вона по-справжньому зацікавитися таким птахом, котрий не може сказати жодного слова! Як на красуню Серену, то такий лебідь-сурмач, що не годен засурмити, був просто невдаха.

Побачивши таке, матінка Луї негайно кинулася до свого мужа-лебедя, старого коба.

— Маю новину для тебе! — сказала вона. — Твій син Луї закохався, а його обраниця, лебідка його жадань, не звертає на нього уваги. Сталося так, як я й передбачала: Луї не спроможеться знайти собі пару, бо він не має голосу. І як вона сміє отак поводитися, та маленька засмоктана нікчема! Мені аж голова розколюється… Та хай там як, а мені жаль Луї. Він вважає, ніби кращої за неї немає на всіх цих озерах, але не може просурмити: «Ку-гуу! Я тебе люблю-у!» А саме це вона хоче почути від нього.

— Ну, це жахлива новина! — сказав тато-лебідь. — Вість щонайсерйознішої ваги! Я знаю, що воно таке: бути закоханим. Дуже добре я пам’ятаю, яка болісна може бути закоханість, як хвилює перша любов, і яке гірке розчарування, тяжке страждання, коли ти у неї не маєш успіху, як тоскно тягнуться тоді дні і ночі… Але я — батько Луї, і я не попущу, щоб отак воно все й лишилося. Я діятиму! Луї — лебідь-сурмач, найшляхетніший з усіх птахів, що тільки плавають по воді. Він веселий, бадьорий, дужий, могутній, палкий, добрий, бравий, вродливий, надійний, вартий довіри, великий літун, незрівнянний плавець, безстрашний, терплячий, вірний, відданий, шанолюбний, прагнучий…

— Постривай-но! — зупинила дружина мужа. — Ти не мусиш усе це мені розказувати. Одне скажи: що ти збираєшся зробити, аби допомогти Луї здобути собі подругу?

— Та до того ж я й веду — в моїй власній неперевершеній манері висловлюватись! — запевнив дружину муж-лебідь. — Ти кажеш, що та юна лебідка хоче почути від Луї слова: «Ку-гуу, я тебе люблю-у!»?

— Саме так.

— То вона їх від нього й почує! — вигукнув тато-лебідь. — Люди ж виготовляють, мають різні пристрої: ріжки, сурми, які завгодно музичні інструменти. І ці пристрої здатні породжувати звуки, подібні до дикого нашого сурмління. Ось зараз я й розпочну пошуки такого пристрою, і навіть якщо мені доведеться летіти аж на край землі, аби знайти сурму для нашого юного сина, я знайду її врешті-решт і принесу Луї!

— Ну, якщо ти дозволиш підказати, — мовила його дружина, — то не лети аж на край землі, а пошукай у Біллінґсі, штат Монтана. Це куди ближче!

— Дуже добре — спробую знайти в Біллінґсі! Пошукаю сурму в Біллінґсі. І зараз-таки, без довгих зборів, я й вирушу. Не можна втрачати ні хвилини! Весна ж не вічно квітує… А любов така скороминуща… Тут кожна хвилина дорога! Тож саме цієї хвилини я й вилітаю до Біллінґса, штат Монтана, великого міста, що нуртує життям, переповнене всілякими людськими виробами. До побачення, моя кохана! Я швидко повернусь!

— А гроші? Чи ж ти маєш гроші, щоб заплатити? — нагадала практична дружина. — Сурма коштує якісь гроші!

— Лиши це на мій розсуд! — відказав муж-лебідь. І, урвавши на цих словах розмову, здійнявся у повітря. Крутий злет, мов у реактивного літака! Потім він вирівняв політ, прямуючи, високо й швидко, на північний схід. Дружина-лебедиця проводжала його поглядом, аж поки він зник із поля зору.

— Що за лебідь! — промурмотіла вона. — Хочу тільки сподіватися: він тямить, що робить.

Старий лебідь — муж і тато — летів на своїх могутніх білих крилах до Біллінґса, і які тільки тривожні думки не товклися в його буйній голові! Адже досі він ще ні разу не вирушав на пошуки сурми. І грошей не мав, аби ту сурму купити. А ще він побоювався, що на момент його прибуття крамниці вже будуть зачинені на сьогодні. До того ж він усвідомлював, що на всьому континенті Північної Америки він наразі — безперечно! — єдиний лебідь-сурмач, що летить до великого міста, аби роздобути сурму.

— Чудна це у мене пригода! — мовив він сам до себе. — І все одно це — шляхетна справа! Я зроблю все, аби допомогти моєму синові Луї, — хай навіть утраплю в справжню халепу.