Элвин Уайт - Сурма лебедя

Руку підняла Лінда Стейплс.

— Близько двохсот десяти грамів, — відповіла вона.

— А чому так? — запитала міс Снаґ. — Невже воно не вип’є двохсот сорока грамів?

— Воно ж щоразу потроху те молоко розливає, — пояснила Лінда. — Кутиками його ротика молоко стікає, потрапляючи на фартух його матері.

На цей момент у класі зчинився такий гамір, що урок арифметики довелося припинити. Але всі затямили, яким треба бути обачливим, коли ти берешся за цифри у практичному житті.

Коли батьки Луї переконалися, що їхній синок пропав, вони дуже затужили. На всіх озерах не пропав жоден інший юний лебідь — лиш один Луї десь завіявся.

— Питання тепер стоїть так, — сказав лебідь своїй дружині, — летіти мені на пошуки нашого сина чи ні? А я ж зовсім не схиляюся до того, щоб покидати оці привабливі озера саме зараз, восени, коли зима стоїть на порозі! Як по правді, то я мав великі сподівання на цю пору блаженства й спокою та на товариство іншого водяного птаства. Подобається мені тут жити!

— Крім твого особистого затишку, тут слід би розглянути й ще одне невеличке питаннячко, — зазначила його дружина. — Чи спадало тобі на думку, що ми навіть не уявляємо, в якому напрямі подався геть від нас Луї? Ти ж бо, як і я, не знаєш, куди саме він полетів. Ну скажи, коли б тобі оце зараз вирушати на його пошуки, в якому напрямі ти полетів би?

— Ну, — відповів муж-лебідь, — як я оце добре помізкував, то, либонь, полетів би на південь.

— І що це ти верзеш про «добре помізкував»? — розсердилася мама-лебедиця. — Та зовсім ні про що ти й не мізкував! Чому ти так говориш? І чому ти вибрав би південь як саме той напрям, де слід шукати Луї? Є ж і інші сторони світу: ще північ, і схід, і захід. А ще — північний і південний схід, південний і північний захід!

— Твоя правда! — погодився муж-лебідь. — Бо ж є ще й проміжні напрями: норд-норд-ост, зюйд-зюйд-ост, зюйд-зюйд-вест… Є північна сторона сходу, і є східна півночі… Є зюйд-зюйд-ост, що більше ост, себто схід, і є норд-норд-вест, що більше норд, себто північ… Існує стільки тих напрямів, у яких міг рушити юний лебідь, що їх годі злічити!

Тож батьки-лебеді й вирішили: жодних розшуків не розпочинати.

— Ми просто почекаємо тут і побачимо, що воно буде, — сказав муж-лебідь. — Я певен: Луї, як намандрується, то й повернеться!

Спливали місяці за місяцями. Ось і зима насунула на озера Ред-Рок-Лейкс. Ночі зробилися довгі, темні й холодні, а дні — короткі, сонячні й теж холодні. Бувало, розходиться вітер. Але лебеді, гуси й качки почувалися щасливими, бо перебували в безпеці. Теплі джерела, від яких живилися озера, не давали льоду покривати їх повністю — тут завжди вистачало незамерзлих плес. І харчу вистачало. Час від часу приїздив сюди чоловік із мішком зерна й розсипав його там, де птахам легше було його спожити.

По зимі прийшла весна, по весні забуяло літо. От і рік минув — знову весна! А Луї — жодної признаки. А потім, одного ранку, коли вже дорослі брати Луї грали у водне поло, хтось із них глянув угору й побачив у небі лебедя, що наближався.

— Ку-гуу! — закричав той лебеденко, що перший уздрів прибульця. І кинувся до батька-матері. — Гляньте! Гляньте! Гляньте!

Усеньке водоплавне птаство, яке тільки було на озері, позадирало голови й задивилося на небо.

— Це Луї! — сказав тато-лебідь. — Але що то за дивна річ у нього на шиї — теліпається на шворці? Що воно таке?

— Почекаймо та й роздивимось, — сказала йому дружина-лебедиця. — Може, хтось щось подарував?

А Луї назорив із неба: ото ніби його рідна сім’я! Так, достеменно вони! І плавно спустився додолу й приводнився, загальмувавши лапами. Матінка-лебедиця так і кинулася до синочка, обняла його. А тато граційно вигнув шию і здійняв крила догори на знак привіту. Всі кричали-вигукували-викугукували: «Ку-гуу! З щасливим поверненням, Луї!» Вся його родина була щаслива безмежно. Це ж півтора року він бурлакував десь по світах — майже вісімнадцять місяців. Постаршав, погарнішав. Замість колишнього брудно-сірого оперення він мав тепер чисто біле вбрання. На шиї в нього висіла невеличка грифельна дощечка, а до неї прив’язаний був ще й білий крейдяний олівець.

Коли вже вся родина з ним привіталася, Луї схопив дзьобом крейду й написав на дощечці: «Привіт усім!» І з палким нетерпінням простяг усім ту дощечку: читайте!

Тато-лебідь, старий коб, витріщився на ті письмена. Мама-лебедиця витріщилася. Брати-сестри повитріщалися на них. Усі просто зирили безтямно на написане та й годі. Якісь білі кривулі на чорній дощечці не означали для них нічого. Бо вони були неписьменні — не вміли читати. Ніхто із членів лебединої родини ніколи в житті не бачив ні грифельної дощечки, ні шматка крейди. Тож Спроба Луї отак привітатися до своєї рідні провалилася. Йому здалося, ніби він просто змарнував останні півтора року, поки ходив до школи і вчився писати. Ох, яке розчарування… А ще ж, звісно, він усе так само не здатен був розмовляти. Тільки отак — отими нашкрябаними на дощечці словами — він міг привітатися до своїх родичів…