Андрей Антонюк - Нові казки під подушку

Після такого дня, певна річ, я прийшов додому і навіть бачити бабусю не хотів. Хай собі там порається сама в кухні.

— Лука! Обід на столі!

— Сама його і їж! — не стримався я.

— Як ти з бабусею розмовляєш?! — гукнула вона через стіну.

— Як хочу, так і розмовляю! Ти все мені зіпсувала! — зриваюся на рівні ноги й біжу до кухні, щоб поглянути ворогу в обличчя. — У мене тепер ні друзів, ні ігор, ані прогулянок, ні мами! Це через тебе мама з татом не мають на мене часу! Я не люблю тебе! Їж! Їж сама!

Вихоплюю з кишені чарівну паличку і змахую нею у повітрі. Мені здається, моя лють тільки додасть сили заклинанням, а я такий злий, такий злий! Промовляю голосно: — Обінус-мантарус-СТОП! Бабусю геть! Або: обінус-мантаруствіст! Хочу, щоб бабуся обернулася знову на добру!

Вигукую все це просто при ній. Бабуся дивиться на мене своїм похмурим поглядом, але ніяк не реагує на всі мої крики. Я починаю махати паличкою ще дужче, проте нічого не відбувається. Мене це ще більше гніває, я махаю паличкою сильно-сильно і чую: ТРАСЬ! БАБАХ! ГУП! Брязкає розбитий посуд, і я відчуваю, як гарячий борщ обпікає мені ноги, а в бабусі з очей починають текти сльози.

Мені раптом захотілося втекти світ за очі. Я стрімголов помчав із кухні, забіг у кімнату і замкнувся на ключ. Сидів і плакав. Не через те, що розбив миску чи обпікся. А тому, що моя чарівна паличка взагалі ні на що не здатна. Вза-га-лі!!! Миска не злетіла в повітря і не впала так гарно, як у кіно. Я просто штурхнув її паличкою, посунув її, тому вона й розбилась. Ніякий я не чарівник! Не чарівни-и-и-ик! Ну чому у снах мені вдається зробити все на світі таким, як я хочу, а в житті — ні?!

Я тоді довгенько просидів у кімнаті. А може, так мені здалося. Чув, що бабуся збирає розбитий посуд, витирає від борщу підлогу, схлипує. Я ж тим часом уявляв собі маму. Мою рідненьку, любу маму. Мені так хотілося, щоб вона обійняла мене і пожаліла... Раптом я аж відчув мамин дотик на своїй маківці. Вона легенько мене погладила і пригорнула до себе: «Луко, синочку мій... Ти ж знаєш, що ти у мене найбільший скарб? Я так сумую, що не можу бути з тобою стільки, скільки хочу. Але так само, як ти любиш мене, я люблю бабусю. Вона — моя мама. Тому я дуже хочу, щоб бабуся була здорова. Допоможеш мені, чарівнику мій? Доведеш, що магія існує? Зроби так, щоб бабуся усміхнулась. І на Різдво ми знову будемо всі разом». Я розплющив очі, і зрозумів, що задрімав, сидячи на дивані...

Останній тиждень навчання закінчився досить швидко, і настав час ретельної підготовки до Різдва. Зима засипала все білим снігом, діти з батьками гуляли в парках, каталися на санчатах, бавилися у сніжки... А я хіба чалапав із бабусею алейками.

Канікули — і ми з бабусею цілими днями разом. Спершу я думав, що помру від нудьги. Але потім якось звик. Почав краще розуміти бабусю. Виявляється, іноді вона може розповісти щось цікаве. Найбільше люблю історії про те, як мама була така ж маленька, як я зараз. І така, знаєте, бешкетниця! Про маму історії найсмішніші. А ще бабуся часто говорить про дідуся, і, здається, тоді майже всміхається.

Якось ми з бабусею погуляли і прийшли додому. Вона дістала все для куті, сама сіла й ліпить вареники. Я теж спробував був щось зліпити, просто, щоб не сидіти без діла, а не щоб допомогти... Але вдавались мені не вареники, а якісь космічні прибульці. І з них, до того ж, поволі випадала начинка. Дурна робота.

— Мама з татом важко працюють. І приїдуть на Різдво, Луко. Хочу наготувати всього-всього, щоб і у нас було свято. Подай мені макогін! — бабуся взялася терти мак на кутю. — Додамо меду і родзинок, пшениці і горішків, маку багато... Але то потім, а тепер піду-но я трошки полежу. Бо щось мені голова крутиться.

І тут я вперше щиро пошкодував бабусю — стільки всього хоче зробити, а не може, сил нема. А скоро тато з мамою приїдуть... І свято вже от-от. Коли ж вона все встигне?

— Йди відпочинь, бабусю, — кажу лагідно.

Вона кивнула і глянула на мене теж наче по-доброму, а не похмуро, як зазвичай.

Знаю, що мама наснилася мені не просто так. Вона ж казала: покажи справжню магію! Може, тепер моя чарівна паличка запрацює?! Я дістав паличку з-за ліжка — закинув її туди, бо розгнівався на неї через те, що ніяк магії від неї не доб’єшся. Прислухався: чую, що бабуся уже мирно посопує у своїй кімнаті. Тоді встав на табуретку і чітко та голосно промовив: — Обінус-мантарус-кват!