Андрей Антонюк - Нові казки під подушку

Діти в цьому містечку вже й позабували, як виглядає снігова баба, як грати у сніжки. Але сподівалися, що нове Різдво подарує багато снігу. Найбільше вірила у диво Різдва Христового маленька дівчинка Настя, яка жила з батьками на краю містечка. Дім їхній був похиленим, старим, але завжди чистим та охайним. Його господарі заледве зводили кінці з кінцями, та понад усе любили один одного. Батько Настусі був добрим чоловіком, заробляв небагато, але чесно: викладав дітям у місцевій школі географію. Мама ж доглядала за домом та донькою, а вечорами бігала мити посуд у місцевій кав’ярні, щоб хоч якось добути грошей для родини.

— Таточку, а чим ми прикрасимо нашу ялинку? — запитала Настуся ввечері перед Різдвом. — Всі однокласники сьогодні хизувалися фотографіями ялинкових прикрас, розповідали, скільки батьки їм цукерок придбали, а дідусі-бабусі на свято усіляких подарунків передали.

— Донечко, ти ж знаєш, ми з мамою намагаємося придбати тобі усе найпотрібніше і найкраще. Тому, обіцяю, що ялинка в нас також буде чудова. Ви з мамусею, як завжди, зробите чарівні прикраси з кольорового паперу... Ходімо, знайдемо його у коморі.

«Але ж папір — це не скляні кульки й не іграшки...» — подумала Настуся, проте нічого не відповіла, лише слухняно пішла за татком.

Почула цю розмову Білочка, яка жила у дуплі дерева, що росло поблизу Настусиних вікон. Білочка не раз бачила, як дівчинка малює в альбомі речі, які дуже хоче мати, але батьки не можуть їй купити. А тут ще одна несправедливість — Різдво, в чарівну силу якого мала так щиро вірить, може минути без красивої ялинки…

Білочка подивилась на свої запаси жолудів та горішків і вирішила занести їх до комори, щоб Настуся з татом їх там знайшли і потім оздобили ялинку.

Так воно й сталося. Настуся з батьком зайшли у комору і — о диво! — серед клаптиків кольорового паперу помітили жменьку лісових та волоських горіхів і трохи жолудів. Настуся щиро зраділа, бо відразу уявила, як розвішає їх на ялинці. А ще згадала про золоті й срібні фантики з тих небагатьох цукерок, якими вгощали її на свята батьки і які вона завжди дбайливо зберігала.

— Таточку, недарма мені сьогодні наснились цукерки на ялинці! — вигукнула дівчинка і поспішила в дім прикрашати зелену красуню.

Білочка спершу втішилася, а тоді почула слова Настусі й згадала про іншу дівчинку, яка жила поряд у великому будинку. Звали її Оленка, і сьогодні їй привезли величезні пакунки з цукерками та іграшками, які передали батьки. Але Різдво вона святкуватиме сама-самісінька. Оленчин батько дуже поважний чоловік — міський голова Добромилі. Він постійно затримується на роботі і повертається дуже пізно, коли дівчинка вже спить. Мама-науковець частіше буває за кордоном, аніж вдома. Виховує Оленку дуже сувора няня, яка не відпускає її з дому ні на крок. У школу дівчинка також не ходить — батьки знайшли їй найкращих учителів, які самі приходять до неї. Тому й друзів Оленка не має. Відтак кожного Різдва загадує одне-єдине сокровенне бажання: знайти друга.

От Білочка пристрибала до її вікна, тихцем постукала і помчала далі. Дівчинка, побачивши її, вибігла на вулицю, кинулася наздоганяти рудохвосту і спинилася вже аж біля сусідського дому. Оленка ненароком зазирнула у вікно — а там дівчинка, її ровесниця, в дуже бідній поношеній сукенці прикрашає ялинку.

Настуся — а то була саме вона — принесла все, що знайшла у коморі, до кімнати і розвішувала на тонких лапатих гілочках лісові горішки та жолуді, а великі горіхи загортала в блискучу фольгу, і вони тоді нагадували справжні цукерки.

Батьки дівчинки не могли натішитись з винахідливості доньки, і пообіцяли, що наступного року таки зароблять гроші на велику ялинку із справжніми цукерками.

Як почула це Оленка за вікном, то відразу зрозуміла, що цього року на Різдво загадає зовсім інше бажання. Та щойно вона про це подумала, як злегка посковзнулася і вдарила ручкою по підвіконні. Всі, хто був у хатині, відразу ж її помітили і вибігли на вулицю.

— Хто ти і як тебе звати? — відчиняючи двері гукнула Настуся.

— Оленка, — тихо відповіла дівчинка.

І тієї ж миті всі раптом завмерли: на містечко вперше за багато років падав густий лапатий сніг.

Батьки Настусі запросили маленьку сусідку в гості й напоїли гарячим чаєм, адже та стояла на снігу в самій лише сукні, а потім провели її додому. На порозі Оленку вже зустрічала няня, яка місця собі не знаходила, — так хвилювалася за свою вихованку. Весь дім обшукала! На радощах навіть не насварила за непослух, як робила завжди, а просто вклала спати зі словами: — Завтра батько розповість тобі, чому так не можна робити.