Петро Єршов - Горбоконик

«Проти сонця, проти зір
Окіян розлігся вшир.
Знають путь до окіяну
Лиш погані басурмани;
З християнської ж землі
У човні чи кораблі
Не бували ще миряни
Серед того окіяну.
Та відомо добре нам,
Що живе красуня там,
І не проста, і не бідна:
Донька місяцеві рідна,
Сонцю красному сестра.
Як денна прийде пора,—
В кожушечку дорогому,
На човні на золотому
Виплива вона з хором,
Срібним граючи веслом;
Пісні любої співає
Ще й на гуслах ніжно грає...»

Спальник з печі все те чув.
Він зіскочив так як був,
До царя побіг швиденько;
Поклонивсь йому низенько,
В землю стукнувши чолом,
Та й лепече язиком:
«Преласкавий царю-пане!
Хай це в гнів тобі не стане!
Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!»
«Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки!»
Цар з постелі закричав.
Хитрий спальник розпочав:
«Царю! В кухні ми сиділи,
Мед-горілочку хилили
За здоров'ячко твоє.
Враз челядник устає
Та й розказує билицю
Про чудову цар-дівицю.
Зброєносець твій, Іван,
Заприсягсь на свій жупан,
Що місцину ту він знає,
Де красуня проживає,
І ладен подать її
Перед оченьки твої».
Тут у землю знов він ткнувся.
Цар мов зо сну стрепенувся,
Гучно крикнув до дворян:
«Гей! А де там мій Іван?»
Тут розбіглися дворяни
По дурного по Івана,
В сіні сонного найшли
І в сорочці привели.

Цар почав тоді: «Іване!
Повіли мені дворяни,
Що хвалився ти — для нас
За малий привезти час
Для утіхи іншу птицю —
З-понад моря цар-дівицю...»
«Що ти, що! Перехрестись!
Отака, мовляв, ловись!
Певно, зо сну ти чи сп'яна
Причепився до Івана!
Ти кажи, що хоч, мені —
Все це вигадки дурні!»
«Торгуватися з тобою?! —
Цар, труснувши бородою,
До Івана заревів.—
Як мені за двадцять днів
Не введеш ти до світлиці
Чарівної цар-дівиці,
То тебе—клянуся в тім! —
Ізвелю катам своїм
Посадить на гостру палю!
Геть!» Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

«Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Каже коник.— Голова
Не болить тобі, бува?
Чи попавсь ти лиходію?»
Горбоконика за шию
Плачучи Іван обняв.
«Ох, біда нам! — він сказав. —
Цар велів, щоб цар-дівицю
Я привіз йому в світлицю.
Що робить, пораду дай!»
Каже коник: «Постривай!
Справді, лихо та й чимале,
Ну, та ще ми не пропали.
Треба слухатись було,
От і горе б не прийшло.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
До царя тепер явись
І скажи, хай дві хустини
Дасть із гарної тканини,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених».

До царя Іван іде,
Річ таку в царя веде:
«Щоб царівну ту піймати,
Дві хустини треба мати,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених».
«От давно б, Іване, так!» —
Цар гукнув, немов юнак,
І велів, щоб для Івана
Все, що слід, знайшли дворяни
Молодцем його назвав,
Щастя-долі побажав.

Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
«Гей, Іване, годі спать!
Треба діло зачинать!»
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв шатро з легких шовків,
Цілу гору пирогів —
На тарелях золочених —
Взяв удосталь вин студених,
Дві хустини теж узяв;
У мішок те все поклав,
Сів на коника свойого
Та й поїхав у дорогу,
Приодягтися як слід,
На далекий сонця схід
Цар-дівицю добувати.

От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс
Та й промовив так Івану:
«Ось і шлях до окіяну.
Тут красуня чарівна
Прожива сама-одна;
Двічі в рік на землю сходить
І тоді-то вже приводить
Довгий день на втіху нам.
От побачиш завтра сам».
Так промовивши Івану,
Коник збіг до окіяну,
Де об скелі кам'яні
Хвилі билися гучні.
Тут Іван з коня злізає,
А Горбаник промовляє:
«Став шатро з ясних шовків
І тарелі пирогів
На тонкі клади хустини,
Розставляй заморські вина.
Сам лягай біля шатра,
Та не спи, бо не пора.
Бачиш, човник он мелькає...
То царівна підпливає.
Як зайде в шатро твоє,
Хай поїсть вона, поп'є,
А на гуслах як заграє,—
Знай, що час твій настигає:
У шатерце ти вбігай
І царівну вмить хапай,
Та держи її міцніше,
Та поклич мене скоріше.
Я на перший твій наказ
Прибіжу до тебе враз;
Та й поїдем... Та, гляди-но,
Не пускай оту пташину,
Бо, як вирветься вона —
Буде нам біда страшна».
Коник тут відбіг хутенько,
А Іван почав тихенько
Ткань шовкову проривать,
Щоб царівну пильнувать.