Петро Єршов - Горбоконик

От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс.
Каже коник до Івана:
«Зараз буде тут поляна;
А на ній — гора ясна,
Та не проста, срібляна;
От сюди-то до зірниці
Прилітають жароптиці
У потоці воду пить;
Тут мій будем їх ловить».
Повістивши це Івану,
Вибіг коник на поляну.
Що за поле! Скрізь трава
Ізмарагдом одлява;
Вітерець над нею віє,
Так от іскорки і сіє;
А в траві квітки стоять,
Діамантами горять.
Ой на тій же на поляні,
Наче хвиля в окіяні,
Піднеслась гора ясна,
Та не проста, срібляна.
Із високості своєї
Щедре сонце ллє на неї
Чисті промені свої,
Барвить золотом її.

В надвечірню теплу пору
Горбоконик збіг на гору,
На горі спинився-став
І Іванові сказав:
«Ніч приплине незабаром,
То не гай же часу даром:
У корито лий вино
І з вином мішай пшоно.
А щоб буть тобі закритим,
Ти під другим ляж коритом,
Сам лежи та поглядай,
Потихеньку примічай.
Ще до ясної зірниці
Прилетять сюди жар-птиці
І почнуть пшоно клювать
Та по-своєму кричать.
Ту, котра до тебе ближче,
За хвоста хапай, та швидше!
А як зловиш птицю-жар,—
Закричи, мов на пожар;
Зараз я тобі з'явлюся!»
«Ну, а що, як обпечуся? —
Каже коникові Йван,
Розстилаючи каптан.—
Треба взяти рукавички:
Певно ж, то гарячі птички!»
Тут Горбаник геть побіг,
А Іван, зітхнувши, ліг
Під дубовеє корито
Та й лежить там, як убитий.

О полуночній порі
Світло ллється по горі —
Ніби день уже сіяє:
То жар-птаство налітає;
Почало воно кричать
І пшоно з вином клювать.
Наш Іван лежить закритий,
Поглядає з-під корита,
Аж сміється мимохіть,
Сам до себе бубонить:
«Пху на вас, нечиста сило!
Ну й до біса ж налетіло!
Певно, що десятків з п'ять...
От би всіх перехапать,—
Був би радий тій поживі!
Мовить нічого, красиві!
Бач, лапки червоні в них;
А хвостища — просто сміх!
Ге! В курей таких немає!
Ну, а сяєво палає —
Мов у батька в хаті піч!»
На тому скінчивши річ,
Наш Іван повзе змією
Із-під схованки своєї.
І одну жар-птицю — хап
За хвоста, мов куролап.
«Горбоконику-братино!
Ой, та швидше прибіжи-но!
Я жар-птицю, бач, піймав!»
Так Іван дурний кричав.
Вибіг коник наш із гаю:
«Ну, хазяїне, вітаю!
Щоб не сталося біди —
У мішок її клади!
Зав'яжи мішка тугенько,
Та й збираймося скоренько
До царя в далеку путь».
«Ні-бо, дай їх сполохнуть! —
Каже дурень: — Розкричались!
Ач, який зчинили галас!»
І, схопивши батога,
Вздовж і впоперек шмага.
Наче полум'я шугнуло,
Жароптаство спалахнуло,
В огняне кільце звилось
І за хмари подалось.
А Іван услід за ними
Рукавицями своїми
Все махає та кричить,
Аж сусідній ліс дрижить.
В хмари птиці залетіли;
Подорожні попоїли,
Скарб уклали дорогий
Та й поїхали мерщій.

От приїхали в столицю.
«Що, дістав мені жар-птицю?» —
Запитав Івана цар,
Краю того володар.
Спальник тут-таки від муки
Геть погриз у себе руки.
«А відома річ, дістав!» —
До царя Іван сказав.
«Де ж вона?» — «Пощо спішити?
Спершу вікна повели ти
У вітальні зачинить,
Щоб із дня нам ніч зробить».
Двораки попідбігали,
Вікна всі позачиняли.
От Іван бере мішка,
Жароптицю випуска:
«Киш, бабусю!» — примовляє.
Сяйво тут як засіяє,—
Аж гукнув од страху цар:
«Ох ти, матінко! Пожар!
Гей, пожежників скликайте!
Заливайте! Заливайте!»
«Це, дивись-но, не пожар,
Це сіяє птиця-жар,—
Каже хлопець, сам од сміху
Трясучися.— Ну й потіху,
Царю, я тобі привіз!»
Засміявся цар до сліз.
Каже потім: «Ну, друзяко,
Від царя прийми подяку.
От спасибі! Будь по цім
Зброєносцем ти моїм!»

Те почувши, хитрий спальник,
Що над кіньми був начальник,
Поки Йвана не було,
Каже: «Ну, стривай, хамло!
Не радій іще, мурмило,
Що тобі так пощастило!
Ще тебе я підведу,
Милий друже, під біду!»

Днів за десять після того
В кухні вечора одного
Позбирались кухарі,
Служники й воротарі;
Попивали мед із жбана
Та читали Єруслана.
«Ех! — один слуга сказав.—
От я книжечку дістав!
Є що, хлопці, почитати!
Сторінок в ній небагато,
І казок усього п'ять,—
Та одна в одну, сказать,
Не звичайні, а чудові!»
Звісно, всі по тому слові
Просять казку хоч одну,
Не звичайну, чарівну
З тої книжки розказати.
«Ну, з якої ж вам почати?
Перша казка про царя,
Друга — про богатиря;
Третя казочка... про того...
Про князенка молодого...
А четверта про війну.
П'ята.,. Дайте спом'яну...
П'ята казка... От і знаю,
А ніяк не пригадаю!
Геть забув, як на біду!»
«Про царівну молоду?»
«Одгадав ти! Просто дивно!
Про морську вона царівну.
Ну, яку ж тепер, брати,
Казку вам оповісти?»
«Про царівну! — всі гукнули. —
Про царів уже ми чули!
Про дівицю нам скоріш!
Слухать буде веселіш!»
Сів слуга тоді поважно
Та й розказує протяжно: