Петро Єршов - Горбоконик

«Добре!» — думає Іван
І в пастуший балаган
Кобилицю заганяє,
Двері щільно затуляє,—
Скоро ж сонечко зійшло,
Повертається в село
Ще й співає як уміє:
«Ой, у полі вітер віє!..»

От на ґанок він ступив,
Клямку бистро ухопив,
Двері торгає щосили,
Що аж стіни затремтіли,
І кричить на весь базар,
Ніби стався там пожар.
Тут брати попрокидались,
Дуже сильно полякались,
Закричали: «Хто такий?»
«Це ж бо я, Іван дурний!»
Хлопці двері відчинили,
В хату дурника впустили
І взялися дорікать,
Як він смів їх так лякать!
А Іван наш не зважає,
В постолах, у малахаї
На широку лізе піч
І таку заводить річ
Про нічну свою пригоду,
На утіху всьому роду:
«Цілу нічку я не спав,
Зорі в небі рахував,
А до місяця й байдуже,—
Заклопотаний був дуже.
Зирк — аж бачу сатану
На пшеничному лану;
Пика — зовсім як котяча,
Очі — вогники неначе!
От зачав той чорт скакать,
Колоски хвостом збивать!
Жартувати ж я не вмію,
Як плигну йому на шию!
Він носив мене, носив,
Мало в'язів не скрутив,
Ну, та сам я, брат, з усами, —
Цупко стис його ногами.
Довго, довго він брикав
І нарешті проказав:
«Відпусти мене, благаю!
Цілий рік я обіщаю
Не виходити на лан,
Не тривожити селян!..»
Ну, я й випустив чортяку,
Що аж трясся з переляку...»
Мову тут Іван урвав,
Позіхнув та й задрімав.
Тут брати, хоч і гнівились,
Од сміху аж покотились:
«От яку нам дивину
Дурень вигадав! Ну-ну!»
Сам старий не міг стриматись,
Щоб до сліз не посміятись,
Хоч старим воно вже й гріх
У такий вдаваться сміх.

Скільки часу проминає,
Хай цікавий не питає,
Бо про це нічого вам
Я б не міг сказати сам.
Та і що ж то нам за діло,
Рік чи два там пролетіло,—
Вже ж ми їх не доженем!..
Далі казку поведем.

Якось наш Данило в свято
Випив трохи забагато,
Що аж став в очах туман,
Та й заліз у балаган.
Що ж побачив він? — Красивих
Коней двох золотогривих
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка,
На хребті з двома горбами,
З аршиновими ушами.
«Ге! Тепер-то я дізнав,
Чом тут дурень ночував! —
Каже сам собі Данило.—
Хай же знає й брат Гаврило!»
До Гаврила він біжить
І говорить, аж тремтить:
«Глянь-но лиш, яких красивих
Коней двох золотогривих
Дурень наш собі дістав:
Про таких ти й не чував!»
І Данило та Гаврило
В балаган отой щосили
Мчаться босі по траві,
По тернах і кропиві.

Тричі обертом пішовши,
Очі добре наколовши,
З синяками на лобах
Стали хлопці у дверях.

Коні ржали і хропіли,
Очі полум'ям горіли;
По широкому хвості
Грали хвилі золоті,
Копити ж сіяли разом
І сапфіром, і алмазом.
Глянеш — серце затремтить!
Лиш царю б на них сидіть!

Так на них брати дивились
Що аж очі потомились.
«Де ж то він таких дістав?»
(Брат Гаврилові сказав).
«Та давно вже річ ведеться.
Що лиш дурням скарб дається, —
Ти ж, хоч би і лоб розбив,
Не найдеш і двох рублів.
Слухай! Коней цих візьмімо
І в неділю відведімо
До столиці на базар;
Візьмем грошики з бояр,—
А з грошима, сам ти знаєш,
І поп'єш, і погуляєш.
Перша в світі річ — гаман!
Ну, а дурень той, Іван,
Не спроможеться вгадати,
Де гостюють коненята;
Хай шука по всіх кутках!
Ну, друзяко,— по руках!»
Браття словом заручились,
Обнялись, перехрестились
Та й вернулись до села,—
А розмова в них ішла
Все про коней, про чарчинку
Та про дивну ту звіринку.

Час минає, час летить,
День за днем іде-біжить,
І в суботу, як годиться,
Їдуть браття до столиці,
Щоб товар там свій продать.
А до того ж розпитать:
Чи до міста кораблями
Не навезли німці краму,
Чи не рушив цар Салтан
Воювати християн.
От іконам помолились,
Батьку сивому вклонились
Та й майнули крадькома
З тими кіньми із двома.

Вечір з ніччю зустрічався.
На нічліг Іван зібрався;
Хліба кусень жуючи,
Довгу пісню ведучи,
В поле він іде широке,
Підпираючися в боки,
І поважно, ніби пан,
Увіходить в балаган.

Там нічого не змінилось,
Тільки коні десь поділись;
Горбоконик лиш до ніг
До Іванових прибіг,
Ляскав з радості ушами
Та притоптував ногами.
Як затужить тут Іван,
Спершися на балаган:
«Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!
Я ж поїв вас, доглядав!
Та який вас чорт украв?
А бодай йому, собаці,
Десь іздохнути в байраці!
А бодай би, вражий син,
Впав із мосту в воду він!
Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!»