Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники — сонце, повiтря i… — вiн затнувся, добираючи потрiбне слово.

— Вода, — поспiшив пiдказати Сергiйко.

— Е, нi, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобi зараз потрiбно.

Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується.

Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку:

— Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками…

Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала:

— I не здумай ганятися з ними наввипередки.

Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї.

I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала… Напевно, тому, що поруч iшла Оля.

— Ой, як чудово! — мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. — Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.

— А я б i дня не мiг пролежати, — зауважив Сергiйко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком.

Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя.

— Сергiйку… — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко?

— Ще й яка правда! — радiсно вигукнув Сергiйко. — Ми його ледве докликалися звiдтiля.

Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася.

— Розумiєш… Якщо це правда… Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми… I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка?

— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергiйко.

— Нi… не те щоб дуже, але…

Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi… загадковi…

На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.

Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.

— Темно як, — сказала вона. — I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути?

— Звичайно, змiг би! — запевнив Сергiйко. — Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода.

I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю — немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима…

«Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, — думав тепер вiн. — Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!»

Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.

— Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, — сказав Сергiйко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.

— Ага, бачу… А Бухтик де мешкає?

— Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя… А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.

Оля замислено подивилася в той бiк.

— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.

— Напевно, — згодився Сергiйко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює нiхто… А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалiк вiд старої верби.

— То верба Барбули? — запитала Оля.

— Атож. Його.

— Пiдiйдемо ближче?

Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного дерева. Затим докiрливо зауважила:

— Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?

— Я не забув, — винувато вiдказав Сергiйко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу.

— Я розумiю, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно я кажу?