Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

— Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це написано… Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися, можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi всiляко збиткувалися над нею… I через мiсяць всi завважили, що коли до квiтки пiдходили вченi, котрi доглядали за нею, — квiтка прямо на очах розквiтала. А коли з'являлися тi, хто її мучив, — квiтка негайно зiщулювалася… Ну, що ти на це скажеш?

Васько стенув плечима.

— Мало що може бути… Треба провiрити.

Довго шукати їм не довелося. Обабiч дорiжки вони вгледiли самiтну квiтку з пишними пелюстками. Вона так i просилася, аби над нею провели дослiд.

— Щось я цiєї квiтки ранiше не бачив, — зауважив Васько.

Вiтьковi також здалося, нiби цiєї квiтки не було, коли вони йшли на репетицiю. Проте вголос сказав:

— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за вiдрами!

Хлопцi наввипередки побiгли до спального корпусу. Через хвилину, вiдсапуючись, вони з повними вiдрами повернулися назад.

Вода двома щедрими струмками полилася на квiтку. Вiтько спорожнив пiввiдра i запитав:

— Ну як, бачиш?

— Нi, — вiдказав Васько. — Дурницi це все.

— Лий ще!

Спорожнивши вiдра, хлопцi присiли навпочiпки i стали пильно придивлятися до квiтки.

Цiєї хвилини налетiв легенький вiтерець i квiтка ледь помiтно поворухнулася.

— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вiтько. — А я що тобi казав, га?

На цей раз Васько змовчав. А коли вiтерець налетiв знову, вiн схвильовано зауважив:

— Менi здається, що квiтка прихилилася до мене.

I нагнувся ще нижче, аби пересвiдчитися в тому, що квiтка заприятелювала бiльше з ним, анiж з Капустiним.

— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вiтько. — Теж менi, цяця велика… Ану, вiдсунься, а то придавиш ненароком!

I вiн штовхнув суперника в плече. Той втратив рiвновагу i полетiв догори дригом. Але тут же скочив на ноги.

— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмiю, га?

Через хвилину обидва дослiдники забули про свiй дослiд i покотилися по травi, пiдминаючи пiд собою все, що тiльки траплялося на їхньому шляху. Нарештi Васько осiдлав свого супротивника i запитав:

— Ну то як, будеш штовхатися?

— Вiдпусти, — сердито пручався пiд ним Вiтько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квiтку.

Згадавши про неї, Васько квапливо пiднявся i озирнувся.

Проте квiтки не було нiде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала пiд сонцем. На всяк випадок хлопцi пiдняли свої вiдра i подивилися пiд ними. Але й там не було нiчого цiкавого. Вони отетерiло витрiщилися один на одного.

— Куди це вона подiлася? — запитав Васько.

А в цю хвилину самiтна i пишна квiтка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квiток е п'яти) в напрямку до лiсу, подалi вiд санаторiю.

Зупинилася вона лише в неходженiй гущавi i одразу ж перетворилася на лiсовика Даваню.

— От так iсторiя! — ошелешено приказував вiн, мацаючи боки i струшуючи з себе краплини води. — Ну, зачекайте, я ж вас… — Проте тут же зупинив себе: — Нi, нiчого поганого я їм не зроблю. Вони ж не вiд злостi таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лiсовик, а справжнiсiнька квiтка!

Лiсова рiчка брала свiй початок з маленького джерельця.

Прозорим дзвiнким струмочком квапливо бiгла вона через веселi, всiянi квiтами галявини, з розгону пiрнала пiд замшiле камiння i струхлявiлi дерева. I знову з безтурботним дзюрчанням поспiшала все далi й далi.

По дорозi вона зустрiчалася з iншими рiчечками та струмками i врештi-решт перетворювалася в глибоку, повноводну рiчку. По цiй рiчцi стрiмко пролiтали бiлоснiжнi «Ракети», пропливали красенi теплоходи, невтомно снували баржi-трудiвницi.

I все ж ця могутня рiка брала свiй початок з крихiтного джерельця, захованого в глибинi лiсової гущавини.

Бiля цього джерельця з самiсiнького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона пiдбирала з дна шматочки кори, камiнцi, глицю, старе листя…

То була її робота.

Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмiтилося б, здичавiло, i, може, не стало б тодi великої i могутньої рiчки.

Вода в джерелi завжди була прозорою i такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальцi. Тодi вона вибиралася на затiнений берег i притискувала свої долоньки до камiння, що вже встигло нагрiтися пiд сонцем.

I знову поверталася до свого джерела.

Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати i її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камiнцi й кору.