Міхаель Енде - Момо

Він зробився блазнем, маріонеткою своєї публіки, і він знав це. Він почав ненавидіти свою роботу. І його історії ставали дедалі дурніші й сентиментальніші. Та це зовсім не вадило його успіхові, навпаки, це називали новим стилем, його силкувалися наслідувати. Він став криком моди. Але Джіджі не мав з того ніякої радості. Адже тепер він знав, кому все те завдячує. Він нічого не виграв. Він усе втратив.

І все ж таки він і далі шалено квапився від терміну до терміну - мчав автомобілем, летів надшвидкісними літаками і де б не сів чи не став - знай диктував секретаркам усе ті ж таки давні історії, наново перекраяні. Він був - як писали всі газети - «дивовижно продуктивний».

Отак із мрійника Джіджі став брехун Джіроламо.

Куди важче було Сірим панам упоратися з старим Беппо-Підмітальником.

Після тієї ночі, коли зникла Момо, він, вирвавшись із роботи, щоразу сидів у старому амфітеатрі й чекав. Його тривога щодень дужчала. І коли йому нарешті не стало терпцю, він вирішив, незважаючи на всі заперечення Джіджі, вдатися до поліції.

«Краще вже,- сказав він сам до себе,- краще вже нехай Момо завдадуть до притулку з ґратами на вікнах, ніж її спіймають оті Сірі. Коли тільки вона ще взагалі жива. З такого притулку вона вже одного разу втекла, то й знов утече. Може, мені пощастить зробити так, щоб вона взагалі туди не потрапила.

Та спершу треба її знайти».

Отож старий пішов до найближчого поліційного відділку на околиці міста. Якийсь час він тупцявся під дверима, крутячи в руках капелюха, тоді зібрався на силі й увійшов.

- Чого вам треба?- спитав поліцай, що саме бився над складанням якогось тяжкого формуляра.

Минула добра хвилина, поки Беппо спромігся видушити з себе:

- Боюся, що скоїлося щось страшне.

- Так?- спитав поліцай, усе не кидаючи свого писання. - А про що йдеться?

- Ідеться,- сказав Беппо,- про нашу Момо.

- Дитина?

- Так, дівчинка.

- Це ваша дитина?

- Ні,- збентежено сказав Беппо. - Тобто, так, але батько не я.

- Ні, тобто так!- сердито буркнув поліцай. - Чия ж тоді вона дитина? Хто її мати й батько?

- Цього ніхто не знає,- відповів Беппо.

- Тоді де ця дитина заявлена?

- Заявлена?- перепитав Беппо. - Ну, я гадаю, в нас. Ми всі її знаємо.

- Отже, НЕ ЗАЯВЛЕНА,- зітхнувши, констатував поліцай. - Вам відомо, що це забороняється? Так ми дійдемо до казна-чого! У кого живе дитина?

- В себе,- відповів Беппо. - Тобто в старому амфітеатрі. Тільки тепер вона вже там не живе. Вона зникла.

- Стривайте лиш,- сказав поліцай. - Якщо я вас як слід зрозумів, то серед руїн старого амфітеатру живе якась приблудна дівчинка на ім'я… як ви сказали?

- Момо,- відповів Беппо, Поліцай почав записувати:

- …на ім'я Момо… Момо, а далі? її ім'я й прізвище? - Момо, та й годі,- мовив Беппо.

Поліцай пошкрібся в підборідді й заклопотано поглянув на Беппо.

- Так діло не піде, любий мій. Я хочу вам допомогти, але так заяви не напишеш. А скажіть лишень мені, як прозиваєтеся ви?

- Беппо,- сказав старий. - А далі?

- Беппо-Підмітальник.

- Мене цікавить не фах, а прізвище!

- Це й одне, й друге,- терпляче пояснив Беппо. Поліцай упустив ручку і вхопився за голову.

- Царю небесний! - скрушно пробурмотів він. - І чого це саме мені припало сьогодні чергувати?

Тоді підвівся, випростав плечі, підбадьорливо всміхнувся старому й мовив лагідно, мов до хворого:

- Особисті дані можна встановити й потім, правда? А зараз розкажіть усе з самого початку. Що, власне, сталося і як? Усе.

- Усе?- завагався Беппо.

- Все, що стосується справи,- відповів поліцай. - Я, щоправда, зовсім не маю часу, мені треба до обіду заповнити всю оцю гору формулярів, просто сил немає, нерви не витримують, та нічого, нуте лиш, спокійно розкажіть, що у вас на душі.

Він відкинувся назад і заплющив очі, мов той мученик, якого живцем підсмажують.

І старий Беппо почав розповідати - своїм звичаєм, заглиблено й докладно - про появу Момо серед старих руїн, про її незвичайну натуру, про збори Сірих панів на звалищі, які сам бачив і чув.

- Саме тієї ночі,- скінчив він,- зникла Момо. Поліцай довго й скорботно дивився на нього.

- Інакше кажучи,- нарешті мовив він,- була собі цілком незвичайна маленька дівчинка, існування якої довести неможливо, і якісь привиди, що їх, як відомо, не буває, забрали її бозна-куди. Але й це не певно. І всім оцим щоб клопоталася поліція?

- Так, будь ласка! - сказав Беппо.

Поліцай рвучко нахилився вперед до старого й гостро звелів:

- Ну лиш, дихніть на мене!

Беппо не зрозумів наказу, знизав плечима, а проте покірно дихнув поліцаєві в обличчя. Той нюхнув і похитав головою.