Міхаель Енде - Момо

Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.

- Еге ж,- замислено мовив Джіджі,- і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають мої історії. Все не так, як було. Щось сталося.

- Але що? - запитала Момо.

Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,- тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.

Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:

- Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.

- Що? - спитала Момо.

Беппо трохи подумав, тоді відповів:

- Нічого доброго. І за хвилину додав:

- Стає холодно.

- Ет! -сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її. - Зате сюди ходить чимраз більше дітей.

- Атож. Через це,- вимовив Беппо. - Через це.

- Що ти хочеш сказати? - спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:

- Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.

Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.

Серед них було кілька давніх друзів Момо: хлопець в окулярах, якого звали Паоло, дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде, гладкий хлопець з тоненьким голосом, па ім'я Массімо, і ще один хлопець, завжди якийсь обшарпаний, що звався Франко. Але, крім них, там були ще й інші діти, які прийшли сюди вперше всього кілька днів тому, і один меншенький хлопчик, що з'явився тут тільки сьогодні по обіді. Скидалось на те, що Джіджі сказав правду: дітей приходило що день то більше.

Момо тільки б тішилася з того. Але більшість цих дітей просто не вміла гратися. Вони сиділи насуплені й знуджені і сумно дивились на Момо та її друзів. Інколи ж зумисне заважали гратись іншим і псували всю розвагу. Не раз через це зчинялися сутички й сварки. Щоправда, ненадовго, бо присутність Момо впливала й на новачків, незабаром їм і самим спадали на думку гарні забавки і вони весело грались разом з усіма. А проте новачки з'являлись мало не щодня, і все щоразу починалося спочатку, бо ж відомо - іноді досить буває одного бурмоска, щоб зіпсувати гру всім.

Але, крім цього, було й ще щось, чого Момо гаразд не розуміла. Почалося воно зовсім недавно. Діти дедалі частіше приносили з собою такі іграшки, якими не можна було по-справжньому гратись, наприклад, керований на відстані танк, який можна було пустити їздити,- та більше він був ні до чого. Або космічна ракета, що кружляла довкола кілка,- але більше з нею нічого було робити. Чи маленький робот, що поводив розжареними очима й крутив головою,- ні на що інше він не годився.

То були, звісно, дуже дорогі іграшки, друзі Момо ніколи таких не мали, а сама вона й поготів. Передовсім, це були речі такі довершені до найдрібнішої деталі, що вже нічого не доводилося уявляти. Діти не раз годинами сиділи й дивилися, зачаровані й водночас знуджені, як їхня іграшка дирчить, дибає по землі або кружляє на шнурі довкола палиці,- та їм самим при тому нічогісінько не спадало на думку. Тому вони кінець кінцем знов починали свої давні ігри, для яких досить було двох-трьох сірникових коробочок, драної скатертини, першої-ліпшої кротовини чи жменьки камінців. Зате вже уявити собі можна було все, що заманеться.

Щось і сьогоднішнього вечора ніби зумисне заважало дітям гратися. Одне по одному вони відходили набік, аж поки, врешті, всі повмощувалися круг Джіджі, Беппо та Момо. Вони сподівалися, що, може, Джіджі почне щось розповідати, але й з цим не пощастило. Річ у тім, що меншенький хлопчик, який прийшов сьогодні вперше, мав із собою транзистор. Хлопчина сів трохи осторонь і ввімкнув апарат на повну силу. Саме йшла рекламна передача.

- Може б, ти трохи вкрутив свою дурну коробку? - погрозливо спитав обшарпаний хлопчик, що звався Франко.

- Не зрозумів, що ти кажеш,- відповів малий і посміхнувся. - Мій приймач так грає!

- Прикрути зараз же! - вигукнув Франко й підвівся. Новачок трохи зблід, але вперто відмовив:

- Ти мені не вказуй! Моє радіо - як хочу, так і вкручую!

- Його правда,- сказав старий Беппо. - Ми йому не заборонимо. Ми можемо хіба що попросити його,