Радій Полонський: Таємниця країни суниць (збірка)

Маєш як став на порозі, так і роззявив рота. Він уже нічого не бачив і не чув. Він не міг відірвати погляду від годинника.

Ходючок підставив стілець. Сміхоша подала йому Зозулю, хлопчик посадив пташку на стрижень механізму.

Тієї ж миті Зозулька підвела голівку, глянула на всіх блискучими намистинками-очима і гукнула оте друге, заповітне, чарівне:

— …ку!

Все змінилося. Хлопчик Петрик зіскочив зі стільця і заляскав у долоні, бо найперше, що він почув цієї миті, був потужний грім турбін літака «Ту», що линув над містом у напрямку аеропорту.

— Наші летять!! — закричав хлопчик.

Важкий маятник старовинного годинника повів своєї: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». І з ним разом лагідно кивали головами і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук… Петрикові лише здалося, що з маятника щезло зображення зубатого пацюка.

Діти вискочили на балкон. Ой, що на світі коїлося, що робилося!

Ось що тут коїлося.

Зграйка горобців, що висіла нерухомо над деревцем, затріпотіла крильцями і всілася на гілки, а саме деревце залопотіло листочками; всі люди рухалися: хто не закінчив слово — тепер його закінчив, хто завмер, піднявши ногу, тепер ступив нею на землю і покрокував своєю дорогою, а хто тільки почав посміхатися — тепер уже посміхнувся на весь рот.

І знову потекли по проспекту дві зустрічні лавини автомашин, тролейбусів і автобусів…

З під’їзду вийшла примхлива бабуся і, знявши з носа окуляри у металевій оправі, підозріливо озирнулася. Звела очі угору й побачила на балконі дітей. Ганнуся їй сказала:

— Добрий день, бабусю Дерібо!

— Хулігани, — енергійно відповіла бабуся. — Як ти мене назвала?

— Добрий вам день, Неоніло Семенівно! — уклонився їй Петрик.

Степанко теж невміло уклонився і запитав:

— Скажіть, будь ласка, як поживає папуга Аристарх?

— Як поживає! — вигукнула примхлива бабуся. — Як він може поживати! Сидить у своїй клітці і вимагає з мене морозива! Оце й біжу.

Неоніла Семенівна одягла окуляри, повернулася і пішла. Та раптом озирнулася на дітей і виразно підморгнула їм веселим круглим оком.

Пріся терлася боками об ноги Петрика і Ганнусі і голосно муркотіла. По двору швидко бігав невтомний такса Джулька. На перильця балкона сіли два однаковісіньких шпаки і засвистіли. Вони зовсім не боялися дітей і кицьки, але говорити, звичайно, не вміли.

Із свого ранкового походу в гастроном повернувся Ходючків дідусь Андрій. І він був зовсім не дід, [а високий сильний чолов’яга з чорною чуприною і світло-блакитними добрими очима. Він поставив господарську сумку в кухні на стілець і ступив до кімнати, де зібралися діти. В цей час розчинилися на годиннику дверцята, визирнула Зозуля і рівно десять разів проспівала: «ку-ку!» Дідусь Андрій зиркнув на свого наручного годинника і сказав:

— Десять годин. Як завжди, точно. Так-от, діти, ми з Петриком їдемо в аеропорт зустріти тата й маму. А ви можете провести нас до машини.

— Поїдете Умпарарою?

— Атож.

— Куди йому! Він сьогодні так вимотався!..

Щоб він ще чого не бовкнув, Сміхоша заторохтіла:

— Ді-і-іти! Феофеофанчик закрився і відпочиває! Дивись, Маєшу, дивись!

— Як ти сказала? — здивувався дідусь.

— Це я — Маєш, — пояснив Степанко. — Відомий хуліган.

— А не схоже, — сказав дідусь.

— Мабуть, він перевиховався, — усміхнулася дівчинка.

Степанко промовчав і знічено опустив очі. Дідусь підозріливо огледів усіх одне за одним і проникливо запитав:

— Слухайте, діти, якісь ви сьогодні не такі. Ану, викладайте: що тут сталося?

— Діду! Ти мені віриш? — запитав Ходючок.

— Як і ведеться між справжніми чоловіками, — відповів дідусь.

— Так-от: нічого ніде не сталося.

— Тоді я пішов заводити машину, — сказав дідусь і вийшов.

— Але ж ти сказав дідусеві неправду… — прошепотіла Ганнуся.

— Ні, я сказав правду, — відповів Петрик. — Все, що з нами сталося, було поза часом! А це все’дно, що нічого не було. Казка та й годі.

Усі спустилися вниз і підійшли до автомобіля, дідусь Андрій розчинив дверцята і сів за кермо, а Ганнуся тонесенько заспівала:

І тоді Умпарара приязно глянув у личко дівчинки і лукаво блимнув підфарниками.