Народні: Українські народні казки

Чужий цар пристав на все. Мав часу один рік. За цей рік він наробив усяких стільців, але з одної дошки не змайстрував жодного.

Йому не зняли голови, лише засудили на вічну темницю. А як треба було йти в темницю, чужий цар за себе заложив дочку.

І так сидить дівчина в темниці.

А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлопчина, що мав уже чотирнадцять років. Іванко був тямущий. Чує межи народом, що десь є такий цар, якому треба би зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.

Почав проситися у батька:

— Я, няньку, йду в світ!

— Та як ти, Іванку, пустишся у світ, коли у тебе нема грошей? — питає його батько. — А я тобі не можу дати й крейцера. Будеш голоден у дорозі.

— Нічого, няньку, я щось зароблю.

Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ніяких машин не було. Ішов зо два й півроку і аж так дібрався до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців.

Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:

— Що нового скажеш, хлопче?

— Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.

— Та мені би треба, — відповідає цар. — Але чи ти зробиш? Як зробиш — дістанеш три вози золота, а не зробиш — відповідаєш головою! Чи пристаєш на то?

Хлопець відповів:

— Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам… Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.

Цар задумався. І питає він старих людей, чи не пам’ятають такий явір. Знайшовся один дідо, що мав двісті і п’ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванкові:

— Най тобі ще раз розтолкую, аби не помилився: то мають бути такі стільці, аби розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.

— Не приказуйте мені, бо я знаю, що маю робити! — відповів Іванко.

І цар його замкнув у майстерні, дав час — один рік.

Іванко став робити. Скоро вчинив для царя стілець — тридцятисантиметрову палицю, а на неї вкрутив шість гвинтів. Цареві ж не сказав нічого. Палицю припер у закутку, аби там стояла, та й майструє усякі стільці, що лише є на світі, бо часу має майже цілий рік.

А одного разу чує Іванко красний голос: дівчина співає прекрасні співанки. І вже не терпиться йому — хоче знати, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. Пробив тонку, як струна, щілинку. З того боку підходить до нього на ту струночку така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив. Іванко питає:

— Що ти, дівчино, там робиш?

— Я сиджу в темниці.

— Що ти поганого вчинила?

— Нічого не вчинила. То завинив мій нянько: хотів показати тутешньому цареві, що з одної дошки зробить йому тринадцять стільців, бо дуже спокусився на три вози золота, але не міг зробити. Цар дав його до вічної темниці, а він замість себе заложив мене…

Минув один рік, і цар заходить у майстерню. Останній день не дав хлопцеві їсти — думав, що й так той утратить голову.

— Ну, Іванку, як мої стільці?

— Ви, пресвітлий царю, хочете стільці, а їсти сьогодні мені ще не давали.

Цар різко повернувся і наказав слугам, аби принесли їжу. Хлопець добре наївся, помалу собі встав і подає цареві тридцятисантиметрову палицю:

— Тут маєте стільці.

Цар здивувався і сердито каже:

— То ти такі стільці наробив? Знай, ти — коротший на голову!

Тоді Іванко взяв із рук царя оту палицю, розкрутив гвинти — аз палиці розтяглися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того.

Цар дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у палац.

— Ну, Йванку, що хочеш — чи три вози золота, чи, може, моє царство?

— Не треба мені золота, ані вашого маєтку, лише дайте мені те, що сидить у мурі.

— Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.

— Не хочу нічого, лише те, що в мурі!

І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іванком у свою державу. Там вони побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.

Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чц ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:

— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!