Всеволод Нестайко - Пригоди близнят-козенят

— Знайшов перед ким вислужуватись! — казала вона. — Забув, як Бош Бермак шмагає нас батогом, як тяжко примушує працювати, мало не заїздив уже.

Але дядечко Кінь був невблаганний:

— Мовчи, кобиляча твоя довбешка! — сердито казав він. — Все одно розкажу їхньому бошбермаківському благородію. Не хочу, щоб через вас із мене кінську ковбасу зробили.

І коли вдосвіта Бош Бермак, прокинувшись, завітав у стійло і першим чином взяв жмут сіна і підійшов до дядечка Коня (він завжди першим чином підходив до нього, бо той же був підлабузником), дядечко Кінь одразу йому все й виклав І про близнят-козенят і про тітоньку Корову.

Ех, як скипів тут Бош Бермак, як схопив свого ножаку, і як кинувся до тітоньки Корови. А тітонька Корова ще спала і уві сні бачила зелений луг, сонечко і себе маленьким телям, що бігає навколо мами корови.

— Уб’ю! Заріжу! — заревів Бош Бермак і вже змахнув ножакою, але тут тітонька Корова розплющила одне око і спокійно сказала:

— Убивай… якщо ти сам зможеш давати молоко для королеви.

І Бош Бермак збагнув, що він ніяк не може вбити тітоньку Корову, бо справді у Пуршамії тільки вона дає молоко, І яке щовечора з такою насолодою п’є королева Пуршама. І якби він убив тітоньку Корову, королева з’їла б його живцем. Бош Бермак спересердя тільки плюнув, сховав ножаку і вийшов.

Він запріг дядечка Коня та тітоньку Кобилу у свій візок, схопив у руки здоровенного дрина (коли він дуже поспішав, він підганяв коней не батогом, а цим дрином) і помчав на пошуки втікачів.

Коли він проїздив повз палац королеви, звідти несподівано як ошпарений вискочив якийсь чоловік і з криком: «Стій! Стій!» — кинувся до нього. Чоловік був такий скуйовджений і так швидко вискочив, що Бош Бермак не одразу впізнав у ньому придворного кухаря Бом Штекса, навіть не встиг спинити коней. Бом Штекс на ходу вскочив у візок, боляче пхнувши при цьому Бош Бермака коліном у бік, і закричав:

— До пекарні! Поганяй до пекарні! Швидше!

— Що значить «до пекарні»? І що значить «поганяй»? Ти хто такий? Ану киш звідси! Бо як дам! — і Бош Бермак боляче пхнув Бом Штекса ліктем. Бош Бермак не любив, щоб на нього кричав хтось, хто не був його начальником.

— Бошику, любий, не будемо сваритися, — благально мовив Бом Штекс. — Поганяй, дорогесенький, до пекарні швидше! Отак-о треба! — він провів собі долонею по шиї. — Я ж ледве-ледве вмовив тільки що королеву перемінити на сьогодні меню, не робити сьогодні печеню з козенят. Бо я ж її ніколи не робив, боюсь зіпсувати і не вгодити королеві. А кабанюра-стражник попалив, свиня, всі мої куховарські книжки. Ніде навіть рецепта вичитати. Так я оце умовив королеву, що замість козенячої печені зготовлю їй краще медовий торт. Поганяй, Бошику, дорогий! Поганяй, бо не встигну. Треба ж добре вимісити. Та щоб зійшло. Поганяй!

— Вйо-о! — не своїм голосом скрикнув Бош Бермак і так уперіщив дрином дядечка Коня, що той аж підскочив на бігу.

Ех, і зрадів же Бош Бермак!

— Та ти знаєш, Бом дорогий, як ти мене виручив! — заволав він радісно. — Ті бісові козенята, з яких ти мав робити печеню, якраз утекли сьогодні вночі із стайні. І я оце мчав їх шукати. Бо боявся, що королева зіб’є мене на кислицю, як дізнається, що немає з чого робити оту печеню. А Відівас-Пампас нахвалявся перетворити мене на жменьку попелу. Але раз сьогодні печені не буде, то в мене є час, і я тих козенят спокійнісінько вловлю. Нікуди ж вони з Пуршамії не втечуть.

— Еге ж, еге ж! — заспокоїв його Бом Штекс. — У тебе є багацько часу. Я умовив королеву зробити собі «розгрузочний» день, а то й два. Тоді, кажу, Ваше Височество, ви ще з більшим смаком і насолодою з’їсте, кажу, печеню з козенят. А сам, думаю, під’їду якось сьогодні до Відівіс-Пампаса. Він чаклун, може, кудись майне й дістане рецепта, як готувати оту печеню. Ну, от ми й приїхали. Спасибі тобі, Боше.

— Ну, раз так, — сказав Бош Бермак, спиняючи коней біля пекарні. — Я тобі допоможу. Тісто замісити, піч розтопити або що. А ти мені потім отих козенят допоможеш знайти.

— Давай, — погодився Бом Штекс. — Все одно ж доведеться з них печеню робити. Отже, то наша спільна справа.

А в цей час близнята-козенята, і гадки не маючи про небезпеку, спали собі у печі солодким сном. І снилися їм іменини у тьоті Наді. І пиріг з яблуками. І пончики. І коржі з маком. І морозиво з варенням… І вони солодко прицмокували уві сні губами. Хоча іменини у тьоті Наді були «дорослі», дітей там не було, і тато з мамою брали Вітю й Вову лише тому, що ні з ким їх було залишити вдома, близнята дуже любили ті іменини. По-перше, тому, що тьотя Надя дуже смачно готувала, все у неї було смачнюще, починаючи від салату олів’є, від холодцю, від заливної риби і кінчаючи вищезгаданими пончиками та власноручно закрученим у електроморожениці «Киянка» морозивом. А по-друге, не знаю, як ви, а Вітя й Вова страшенно любили сидіти і слухати, як балакають, жартують і регочуться дорослі. І хоча вони багато чого не розуміли, але аж роти роззявляли, слухаючи. їм то було страшенно цікаво.