Всеволод Нестайко - Пригоди близнят-козенят

Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:

— О, самі не одв’яжетесь, не дістанете. Ну, приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!

Він вкинув їм сіна і пішов.

У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.

— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.

— Ой, які ми нещасні! — заскиглив Вова.

— Ой, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.

— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.

— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.

— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?

Тітонька Корова нахилилася до них і тихо спитала:

— А ви хто такі й звідки?

І близнята, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказали їй, як вони легковажно, за власним бажанням зробилися козенятами і що з цього вийшло.

Тітонька Корова глянула на них своїми сумними коров’ячими очима і зітхнула так глибоко, як уміють зітхати лише корови:

— Ех, бідні близнята! Мені вас дуже жаль! Ви потрапили у лиху чаклунську країну Пуршамію, де нічого хорошого на вас не чекає.

І вона розказала їм, що то за країна.

То була країна, де страшенно ненавиділи й мучили тварин. Їх без кінця цькували, катували, били, різали, пекли, смажили і варили. Править країною королева Пуршама. Вона їсть шашлик виключно з маленьких ягнят. А оце сьогодні їй забажалося покуштувати печеню з маленьких козенят, якої вона ніколи ще не їла, оскільки кози в їхній країні не водилися. То вона послала по козенят свого придворного чаклуна Відівіс-Пампаса. Отже…

— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!

— Треба вам тікати, — прошепотіла тітонька Корова.

— Але як?! Ми ж прив’язані!

— Я попробую вас розв’язати, — і вона своїм рогом почала колупати вузол налигача, яким були припнуті козенята до залізного кільця в стіні.

— Гей, мукало! — несподівано озвався дядечко Кінь. — Що ти робиш? Я все розкажу!

— Коню! — докірливо мовила тітонька Кобила, але дядечко Кінь хвицнув її ногою, і вона замовкла.

— Я знаю, ігогокало, що ти запроданець і зрадник, — спокійно сказала тітонька Корова. — Тебе залякав Бош Бермак, і за жмуток сіна ти ладен зробити будь-яку підлість. Але мені шкода близнят-козенят, і я мушу їм допомогти.

І тітонька Корова розв’язала рогом вузол і звільнила Вітю і Вову від налигача.

— Тікайте! — схилившись до них, прошепотіла вона тихо-тихо, так, щоб не чув дядечко Кінь. — У лісі розшукайте Кажана Кажановича, він вам допоможе.

— Спасибі, тітонько Корово! — подякували близнята і кинулись навтікача.

Вони вибігли у двір, перескочили через тин і опинилися на дорозі. Дорога вела в бік лісу. Козенята щодуху побігли по ній.

Був уже вечір. І в лісі було темно й моторошно. Якби це вдома, Вітя й Вова, мабуть, у такий темний ліс нізащо б у світі не побігли. Бо, чесно кажучи, вони і в темну кімнату боялися іноді заходити. Але то вдома. А коли ви потрапили в таку халепу, що стали козенятами, і коли вам загрожує смертельна небезпека, хіба можна боятися темряви! І Вітя та Вова так дременули в той темний страшний ліс, наче там їх чекали мамині обійми. Вони забігли у найгустіші кущі і довго лежали там, одхекуючись.

— А де ж нам шукати того Кажана Кажановича? — зітхнув Вітя. — Ліс такий темний і густий.

— Мабуть, доведеться дряпатися на дерева, — зітхнув Вова. — Адже кажани не по землі бігають, а вгорі літають і десь на верхівки дерев сідають.

— Мабуть, так, — погодився Вітя. — Що ж, давай спробуєм.

І близнята-козенята подерлися на дерева. Ох, як це було важко! Адже в них на руках і ногах були не пальці, а ратиці, нічим було вхопитися за гілку. Вітя і Вова весь час зривалися й падали.

І раптом вони почули голос:

— Куди це ви лізете? Вперше бачу, щоб козенята дряпалися на дерева.

То казала руда білка Полетуха, що легко перелітала з гілки на гілку над Вітею та Вовою.

— Ох, не кажи, — сумно зітхнули близнята. — Нам дуже треба знайти Кажана Кажановича, тому й дряпаємось.

— Даремно дряпаєтесь. Кажан Кажанович лежить хворий на галявині під дубом. Ходімте, проведу, — і білка Полетуха спустилася на землю і повела близнят-козеняті крізь хащі до галявини.