Ліман Баум: Чарівник Країни Оз

— А хто ж це?

— Я ж сказала: Лиха Відьма Сходу. Багато років вона тримала всіх жувачів у рабстві, бідолахи працювали на неї день і ніч. Ти визволила їх, і вони прийшли подякувати тобі за благородний вчинок.

— А хто такі жувачі?

— Так звуть мешканців цієї країни, Краю Сходу, над якими панувала Лиха Відьма.

— І ви теж жувачка? — поцікавилася Дороті.

— Ні, але я їхній друг, хоча живу в Краю Півночі. Жувачі побачили, що Лихій Відьмі Сходу настав кінець, і послали по мене гінця. Я зразу прибула сюди. Я — Відьма Півночі.

— Справжня відьма? — вигукнула Дороті.

— Авжеж, справжня, — відповіла старенька. — Але я відьма добра, і всі мене люблять. На жаль, Лиха Відьма була могутнішою від мене — якби не це, я б давно вже сама визволила жувачів.

— А я гадала, що всі відьми лихі, — сказала дівчинка, досить-таки налякана зустріччю із справжньою відьмою.

— Виходить, ти помилялася. На цілу Країну Оз досі було тільки чотири відьми, і дві з них — Південна й Північна — добрі. Я знаю, що кажу: я одна з цих двох, тож помилки тут бути не може. Що ж до Краю Заходу й Краю Сходу, то там справді владарювали відьми лихі. Але одна з них загинула під твоєю хатиною, і тепер у Країні Оз лишилася тільки та Лиха Відьма, що живе на заході.

Обміркувавши все це, Дороті промовила:

— А тітонька Ем казала, що відьми давно перевелися.

— Хто це — тітонька Ем? — поцікавилася Відьма Півночі.

— Моя дядина. Вона живе в Канзасі, і я теж із Канзасу.

Потупивши очі, Відьма Півночі на хвильку замислилась. А тоді підвела голову й призналася:

— Я не знаю, де Канзас, і навіть уперше чую таку назву. Скажи, в Канзасі є вчені люди?

— Авжеж, — відповіла Дороті.

— Ну, тоді все ясно. Наскільки мені відомо, там, де є вчені люди, і справді не лишилося ні відьом, ні віщунів, ні чаклунок, ні чародіїв. А в нашій Країні Оз учених нема, до того ж ми відрізані від решти світу. Через те у нас і досі є відьми й чародії.

— А хто такі чародії? — спитала дівчинка.

— Сам Оз — великий чародій, — відповіла відьма, поштиво притишивши голос. — Він могутніший за всіх нас, разом узятих. Оз живе в Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, коли це жувачі, які досі тільки мовчки слухали їхню розмову, в один голос скрикнули й показали в той бік, де лежала Лиха Відьма.

— Що сталося? — спитала їхня супутниця, та, придивившись, побачила, що ноги Лихої Відьми зникли — залишилася тільки пара срібних черевичків. Відьма Півночі засміялася й пояснила приголомшеній Дороті: — Лиходійка була така стара, що сонце враз висушило її на порох, а вітер розвіяв його. Лишилися самі срібні черевички. Тепер вони твої. Тож носи їх, ти заслужила цього.

Піднявши черевички, вона витрусила з них порох і простягла Дороті.

— Відьма Сходу пишалася цими черевичками, — промовив один із жувачів. — Вони мають чарівну здатність, але яку саме — ніхто не знає.

Дороті занесла черевички до кімнати й поставила на стіл. Потім вийшла до жувачів і сказала:

— Мені конче треба повернутися додому, бо тітонька й дядечко, певно, вже з ніг збилися, шукаючи мене. Чи ви не покажете мені дороги назад?

Жувачі з Відьмою перезирнулися, потім подивились на Дороті й похитали головами.

— На сході, недалеко звідси, простяглася^ безмежна пустеля, — сказав один із жувачів. — Але нікому ще не вдавалося перейти її.

— І на півдні те саме, — додав другий. — Я бачив це на власні очі. Південь — Край ковтачів.

— А мені розповідали, — озвався третій, — що й на захід дороги немає. Там Край моргунів, там владарює Лиха Відьма Заходу. Ніхто не може перейти через її володіння — вона всіх бере в полон і обертає в рабів.

— Ну, а північ — мій край, — озвалася стара. — Та за ним теж лежить пустеля. Отож боюсь, що тобі доведеться лишитися з нами.

Почувши це, дівчинка заплакала, бо їй не хотілось залишатися серед цих дивовижних чужинців. Сльози Дороті неабияк засмутили лагідних жувачів — діставши хусточки, вони й собі заплакали. А от Відьма Півночі плакати не стала. Вона зняла з голови капелюх, поставила його гострим верхом на кінчик свого носа й урочисто промовила: «Раз, два, три!» Капелюх обернувся на грифельну дошку, а на ній крейдою великими літерами було написано:

«НЕХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».

Відьма Півночі взяла дошку, прочитала напис і спитала:

— Мила, тебе звуть Дороті?

— Так, — відповіла дівчинка, втираючи сльози.

— Тоді тобі треба йти до Смарагдового Міста. Може, Оз якось зарадить твоїй біді.