Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

– Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.

– Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! – вигукнув я. – Ми віддамо їй чарівні окуляри.

– Однеси, будь ласка! – підхопив Ромка.

– Ні! – заперечив Ґулька. – Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.

І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.

– Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.

– Куди? – прохопився Ромка.

– Не закудикуй! – невдоволено мовив Козачок Ґулька. – У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.

– Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, – сказав я.

– І що ми їй скажемо? – спитав Ромка.

– Та к і скажемо – що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися…

– Тільки говоритимеш ти, – сказав Ромка. – Ти ж перший одержав чарівні окуляри.

– Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.

– Нема питань! – усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:

– Хто там?

– Поштар Пєчкін! – грубим голосом мовив Ромка.

– Не балуйся! – вигукнув я. – Це ми – Вася Богданець…

– І Роман Черняк! – додав Ромка.

– Ой, стривайте! Я зараз! – вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.

– Побігла чепуритися! – пхикнув Ромка.

– Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, – примирливо сказав я.

– Авжеж, нікуди не дінешся, – зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п’ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.

– Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?

Ромка підштовхнув мене ліктем:

– Давай! Доповідай!

– Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… – затинаючись, сказав я.

– А… а нащо вона вам?… Во… вона у лікарні, – теж затинаючись, сказала Ритка.

– Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! – одним духом випалив я.

– Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!

– А ми не жартуємо! – серйозним тоном сказав Ромка. – Давай, Їжачку, розказуй!

І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».

– Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? – вигукнув Ромка.

– А-а… пам’ятаю, – кивнула Ритка.

Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про дипломат з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, – одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими пухнастими віями.

– Фантастика! Неймовірно! – вигукнула Ритка, коли я закінчив. – Ану покажіть ті чарівні окуляри!

Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося – чарівних окулярів у кишені не було!

– Ну, давай! Показуй! Ну! – штовхнув мене ліктем Ромка.

– Во… вони з-зникли! – ледь чутно прохарамаркав я.

– Як зникли? Загубив, чи що? – здивовано спитав Ромка.

– Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…

– Ха-ха-ха! – засміялася Ритка. – Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!

Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:

– Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! – Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:

– Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, зі спеціальними окулярами, але… Яке щастя!

За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.

– Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам’ятаєш, він сказав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!