Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.

– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!

Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.

– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.

– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, – сказав Козачок Ґулька.

І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.

– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька, – Мені з вами цікаво.

– А нам з тобою ще більше! – сказав Ромка.

І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли – зробилися невидимими. А в руках у мене опинилися одні окуляри – з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.

Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже запальний і нетерплячий.

– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! – кип’ятився Ромка.

– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.

– То вважай, що в мене саме такий крайній раз – я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру «Контр-страйк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку – маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!

Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:

– Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!

Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.

– Чого це ви роти пороззявляли? – усміхнулася Ритка. – Та к що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?

Ми з Ромкою безпорадно пере зирнулися.

– Та що ти вигадала?! – першим отямився Ромка. – Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!

– Ага-ага! – підтакнув я.

– Та що мені – позакладало?! Я ж усе чула! – вигукнула Ритка.

Ми з Ромкою перезирнулися.

– А-а… То я… то я переказував Їжачкові нову комп’ютерну гру.

– Ага-ага! – знову підтакнув я.

– Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені говорити! Та й не треба!..

– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?… У наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша справа – інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!

– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп’ютер був фантастикою! – Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..

– Для чого? – спитав я.

– У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає…

Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:

– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!

Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.

– Що ж… вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:

– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!