Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Учений повернувся додому і заходився писати книги про правду, добро й красу, які бачив у світі. Минали дні й роки — поступово спливло багато-багато років.

Одного вечора вчений сидів у своєму кабінеті й раптом почув, як хтось тихенько стукає у двері.

— Увійдіть! — сказав учений, але ніхто не зайшов.

Тоді він відчинив двері й побачив на порозі надзвичайно худого чоловіка — його вигляд викликав занепокоєння. Тим не менше, він був дуже ошатно вбраний і виглядав, як заможний пан.

— Із ким маю честь розмовляти? — ввічливо поцікавився учений.

— Ох, а я сподівався, що ви мене впізнаєте, — сказав елегантний незнайомець. — Я спромігся заробити так багато, що роздобув і справжнє тіло, й одяг. Певно, ви не очікували мене побачити у такому вигляді. Невже ви не впізнаєте свою стару тінь? Що ж, мабуть, ви не очікували, що я колись можу до вас повернутись. З того часу, як ми бачились востаннє, я дуже розбагатів. Тепер усі мої справи процвітають, і якби я схотів відкупитись від служби, то зробив би це із легкістю.

Доки незнайомець говорив, він перебирав коштовні дрібнички, причеплені до золотого годинникового ланцюжка. А на його пальцях сяяли діамантові каблучки — усі камені чистої води.

— Я не можу оговтатись від несподіванки, — сказав учений. — Що все це має означати?

— Сталось дещо дуже незвичайне, — відповіла тінь. — Ви й самі багато в чому вирізняєтесь із загального натовпу. Ну і, як вам дуже добре відомо, я йшов за вам крок за кроком із самого дитинства. Щойно ви з’ясували, що я вже побачив достатньо, аби продовжити свій шлях самотужки, я зробив це. І що ж — згодом усе склалось для мене якнайкраще. Але я відчував, що сумую за вами, хочу ще раз побачити вас за життя. До того ж мене тягнуло в ці краї — пута, що зв’язують нас із місцем народження, лишаються назавжди. Я знаю, що тепер у вас є інша тінь. Скажіть, чи ж я перед вами не в боргу? Якщо це так, будьте такі ласкаві, назвіть, що я вам заборгував.

— Не може бути! Це справді ти? — вигукнув учений. — Оце так дивовижа! Я навіть не припускав, що стара тінь може перетворитись на справжню людину!

— Просто скажіть мені, що я вами винен, — наполягала тінь. — Я не люблю лишатись у боргу перед будь-ким.

— Як ти можеш таке казати? — запитав учений. — Які борги можуть бути між нами? Ти вільний, як і будь-хто. Мені надзвичайно приємно було почути про твою успішну долю. Сідай, друже, і розкажи мені, як усе відбулось і що ти побачив у будинку навпроти, коли ми були в тих спекотних краях.

— Добре, я вам усе розкажу, — сказала тінь, всаджуючись. — Але ви мусите мені пообіцяти ніколи, коли б ви мене не зустріли, не розповідати нікому, що я колись був вашою тінню. Я хочу одружитись, бо вже маю чималі статки й цілком можу утримувати родину.

— Не турбуйся про це, — пообіцяв учений. — Я нікому не розкажу, ким ти є насправді.

Ось моя рука — я присягаюсь, і хай лишиться незламною ця домовленість між двома людьми.

— Між людиною і тінню, — виправила тінь, бо їй здавалось, що так казати більш правильно.

Просто дивовижно, наскільки вона скидалась на людину. Тінь був одягнута у костюм із найдорожчого чорного сукна, в лаковані черевики, циліндр, який можна стиснути так, що лишаться тільки верхівка й поля, а про дорогі брязкальця, золотий ланцюжок і каблучки з діамантами ми вже згадували. Справді, тінь була одягнута дуже розкішно, й це перетворювало її на людину.

— Зараз я вам розкажу все, що ви хотіли знати, — сказала тінь й поставила свій лакований черевик на руку нової тіні вченого, що лежала біля ніг, наче пудель. Хтозна, чому вона так зробила — може, від гордості, або ж хотіла, щоб нова тінь прилипла до неї. Але нова тінь, що лежала на підлозі, зовсім не стривожилась — вона приготувалась слухати розповідь про те, як її хазяїн відпустив свою попередню тінь і як та перетворилась на людину.

— Ви знаєте, — промовила тінь, — що у будинку навпроти жило найдивовижніше створіння на землі? Це була Поезія. Я провів там три тижні, і це було все одно що три тисячоліття, бо я прочитав усе, що було написано прозою чи віршами. По правді, мушу сказати, що я побачив і вивчив усе.

— Поезія! — вигукнув учений. — О так, вона живе самітницею у великих містах. Поезія! Мені одного разу довелось побачити її — протягом короткої миті, коли сон ще зліплював мої повіки. Вона спалахнула до мене з балкону навпроти, наче яскраве північне сяйво, оточена квітами, що тоді скидались на вогники. Ти був на балконі того вечора. Розкажи мені, що ти побачив, коли увійшов крізь двері?