Ліман Баум - Чари країни Оз

— Це, звичайно, невдача, — сказав Чарівник у подобі Лиса, — але такі чари дуже легко розвіяти, коли ви знаєте, як це зробити й маєте потрібний для цього талісман.

Талісмани в моєму чорному саквояжику. Де ж той саквояж?

Ніхто цього не знав, бо ніхто не бачив, що його заніс із собою Кікі Ару.

— Ану спробуймо знайти його, — сказала Дороті-Ягнятко.

Вони всі зійшли зі скелі й обшукали галявину вздовж і вшир, але саквояжика з чаклунським знаряддям не знайшли. Гуска шукала так само ретельно, як і всі, бо якби вона його знайшла, то сховала б у такому місці, де Чарівник нізащо б його не відшукав: адже якби Чарівник обернув її в справжню подобу, разом з іншими, її б упізнали як Коструббо-Нома й вигнали б геть із країни Оз, поламавши всі плани завоювання цієї країни.

Тепер Коструббо вже не шкодував, що Кікі обернув усіх цих людей з Озу. Правда, лісові звірі так налякалися, що тепер нізащо не погодились би перекинутися на людей, але ж Кікі міг обертати їх проти їхньої волі, а коли вже вони стануть людьми, тоді неважко буде вмовити їх, щоб пішли війною на Оз.

Отже, ще не все пропало, думав старий Ном, і для нього зараз найголовніше — розшукати Юнака-Верхотура, який володіє таємницею перетворення. Тому, впевнившися, що чорного саквояжика на галявині нема, Гуска непомітно відійшла між дерева, а опинившись так далеко, що вони б не почули, почала гукати:

— Кікі Ару! Кікі Ару! Ґел-ґел-ґел! Кікі Ару!

А Хлопчик, Жінка, Лис, Ягнятко й Кролик, не знайшовши саквояжика, вернулись на скелю, охоплені дуже дивним почуттям.

— А де ж Гуска? — спитав Чарівник.

— Мабуть, утекла, — відказала Дороті. — Мені самій цікаво, де вона.

— Я гадаю, — сказав Гугу-Король, що був тепер гладкою Жінкою, — що Гуска — це той самий чужинець, котрий підмовляв нас на війну проти озминських людей. Коли так, то його перетворення — тільки хитрий фокус, щоб обдурити нас, і тепер він подався до свого спільника, отого підлого Ле-Мав-Ора, що слухався всіх його наказів.

— Що ж нам робити? — спитала Дороті. — Вернутися до Смарагдового міста отакими, як є, а потім поїхати до Глінди Доброї й попросити, щоб розбила чари?

— Гадаю, що так, — погодився Чарівник-Лис. — І ГугуКороля теж можна взяти з собою, нехай Глінда верне йому природну подобу. Але мені не хочеться лишати тут свій саквояжик із талісманами, бо без нього я втрачу багато своєї чарівної сили. Крім того, якщо я вернусь до Смарагдового міста в подобі Лиса, люди в Озі подумають, що я нікчемний чарівник, і втратять повагу до мене.

— Пошукаймо ще ваших амулетів, — запропонував ЛевБоягуз, — а потім, коли не знайдемо в цьому лісі чорного саквояжика, доведеться вертатись додому такими, як є.

— А чому ви сюди приїхали? — спитав Гугу.

— Ми хотіли позичити з десяток мавп і використати їх у день народження Озми, — пояснив Чарівник. — Ми думали зробити їх маленькими, навчити всіляких штук, а потім помістити в святковий торт.

— Ну, для цього треба домогтися згоди Ренго, Сірого Мавпія, — сказав Король Лісу. — Він старший над усіма племенами мавп.

— Боюся, що вже запізно, — з жалем мовила Дороті. — Задум був розкішний, але ми самі попали в халепу, і мені зовсім не подобається бути Ягнятком.

— Ти дуже гарненька й пухнаста, — зауважив Лев-Боягуз.

— Ну то й що, — відказала Дороті. — Я ніколи не була дуже горда собою, але волію лишатись такою, як народилась, і ні за що в світі цієї подоби не поміняла б.

Скляний Кіт, хоча й мав деякі неприємні звички і манери, все ж розумів, що Тротта й Капітан Біл — його друзі, і тому був щиро стурбований тим, що загнав їх у таку скруту, привівши до острова Зачарованої Квітки. Рубінове серце Скляного Кота було холодне й тверде, і все ж це було таки серце, а мати хоч би яке серце означає зважати на інших. Але химерне прозоре створіння не хотіло, щоб Тротта й Капітан Біл знали, що йому шкода їх, а тому рухалось дуже повільно, поки перейшло річку по дну й зникло з їхніх очей між лісовими деревами. А потім Кіт рушив просто до Смарагдового міста й біг так швидко, що здавалося, наче то кришталева стріла летить по долинах і рівнинах.

Будучи скляним, Кіт не знав утоми і, не маючи причин затримуватись у дорозі, добіг до Озминого палацу напрочуд швидко.

— Де Чарівник? — спитав він у Рожевого Кошеняти, що скрутилось клубочком на сонечку на першій приступці палацових сходів.

— Не турбуй мене, — ліниво відказало Рожеве Кошеня, чиє ім’я було Еврика.

— Мені треба негайно знайти Чарівника! — сказав Скляний Кіт.