Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Вона замкнулася на засув, підняла з підлоги рибину й забула про все на світі, думаючи тільки про те, як ліпше приготувати рибу.

Коротка навальна буря так наелектризувала Мюмлю, що з її волосся сипалися іскри, а ніжний пушок на лапках настовбурчився й тремтів.

«Тепер я зарядилася дикістю, — міркувала вона. — Можу робити все що заманеться, але мені нічого не хочеться робити. Як чудово, коли ніхто ні до чого не змушує!»

Мюмля згорнулася клубочком на перині з гагачого пуху, уявляючи себе маленькою кульовою блискавкою, вогненною кулькою.

Мудрик Лавка стояв у коморі на горищі й визирав надвір крізь дахове віконечко. Гордий, захоплений і, може, лише трішки наляканий, він дивився, як блискавки зливою спадали на Долину Мумі-тролів.

«Це моя гроза, — думав мудрик. — Я її викликав. Я нарешті вмію так розповідати, що мою розповідь можна побачити. Я розповідаю останньому нумулітові, маленькій радіолярії з родини протозоа… Я наганяю громи і шпурляю блискавиці! Я — мудрик, про якого ніхто нічого не знає…»

На його думку, він уже достатньо покарав Мумі-маму своєю грозою, тож вирішив поводитися тихенько, нікому нічого не розповідати, лише собі та маленькому нумулітові. Його не обходила наелектризованість інших. Вона відчувалася у повітрі, однак була йому чужою — мудрик Лавка мав свою грозу. Йому хотілося, щоб уся Долина спорожніла і в нього стало більше місця для великих мрій — а вони потребували простору і тиші.

Летюча миша під стелею навіть не прокинулася, їй було байдуже до грози.

— Мудрику! — загукав із саду Гемуль. — Мені потрібна твоя допомога!

Мудрик вийшов з комори. Він зійшов униз до Гемуля, загорнений у свою мовчанку та розкуйовджену чуприну, немов заховавшись у ній; ніхто й не здогадувався, що він тримав у своїх лапах громи та блискавиці.

— Але ж гроза! Тобі не було страшно? — запитав його Гемуль.

— Ні, — відповів мудрик.

Чепурулина риба була готова рівно о другій. Вона запекла її у великому світло-брунатному духмяному пудингу. Уся кухня затишно і заспокійливо пахтіла їжею. Кухня стала бастіоном надійності та безпеки, потаємним серцем будинку, його найглибшим ядром, де нікому нічого не загрожує, куди зась усіляким повзикам та грозам, бо тут панувала Чепуруля. Страх і запаморочення відступили, забилися у найдальший закуток Чепурулиної голівки, замкнулися на всі замки.

«Яке щастя, — думала Чепуруля. — Хоч я й ніколи більше не зможу прибирати, зате готуватиму їсти. Ще не все втрачено!»

Вона відчинила кухонні двері, вийшла на ґанок, опустила вниз блискучий латунний гонг Мумі-мами, потримала його трохи у лапках, помилувалася своїм розпогодженим і переможним відображенням, а тоді взяла молоток з круглою дерев’яною голівкою, обтягнутою замшею, і вдарила в гонг. «Бім-бом! — покотилося Долиною! — Обід готовий! Йдіть обідати!»

Усі збіглися на заклик гонгу, стурбовано вигукуючи:

— У чому справа? Що трапилося?

Чепуруля незворушно відповіла:

— Обід чекає…

Кухонний стіл було накрито на шість осіб, а Дядькові— панькові відведено місце посередині. Чепуруля знала, що він увесь час, доки вона поралася на кухні, простояв під вікном, потерпаючи за долю своєї рибини. Тепер йому дозволили увійти.

— Обід, — пробурмотіла Мюмля. — Це добре. Сухарики з корицею якось не пасують до консервованих огірків.

— Віднині комора буде на замку! — сповістила Чепуруля. — Кухня — це моя територія! Пригощайтеся, доки не вихололо…

— А де ж моя риба? — стетерів Дядько-панько.

— Запечена у пудингу.

— Але я хотів її бачити! — забідкався Дядько-панько. — Треба було зготувати її цілою, а я б усе сам і з’їв!

— Фе! — присоромила його Чепуруля. — Хоч сьогодні і Татів день, це ще не привід поводитися так самозакохано.

«Іноді так важко догодити старості, — подумала вона. — Дотримуватися усіх традицій чесного й порядного поводження!»

— Не хочу святкувати Татів день, — бовкнув Дядько-панько. — Скільки тих днів: Татів день, Мамин день, день добрих і лагідних мудриків! Не люблю родичів! Чому б нам не відсвяткувати день великих рибалок?

— Але ж на столі парує смачна страва, — докірливо зауважив Гемуль. — Усі сидять за столом. Хіба ми не схожі на велику щасливу родину? Я завжди казав, що ніхто, окрім Чепурулі, не вміє так смачно зготувати рибу!

— Ха-ха-ха! — голосно розсміялася Чепуруля й зиркнула на Нюхмумрика.