Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Налякана Чепуруля помчала великими стрибками до Нюхмумрика і, розпачливо шарпаючи замкнуті дверцята намету, зашепотіла:

— Відчини, відчини… Це я, Чепуруля!

Усередині намету вона відчула себе в безпеці, впала на спальний мішок й обхопила коліна лапками.

— Вони вийшли на волю. Хтось випустив їх з одежної шафи, тепер вони можуть бути, де завгодно…

Мільйони бридких повзучок зачаїлися і чекають…

— Хтось іще їх бачив? — обережно запитав Нюхмумрик.

— Звичайно, ні! — нетерпляче відказала Чепуруля. — Вони підстерігають мене!

Нюхмумрик вибив люльку, придумуючи, як заспокоїти Чепурулю. Знову почулося гуркотіння грому.

— Тільки не кажи, що буде гроза! — похмуро мовила Чепуруля. — Не кажи, що ота бридота подалася собі геть, що їх взагалі не існує чи що вони маленькі й милі істоти. Усе це мені анітрохи не допоможе!

Нюхмумрик глянув їй просто у вічі.

— Є одне місце в будинку, куди вони не зможуть увійти, — сказав він. — Це кухня. Повзики ніколи не забредуть до кухні.

— Ти певен? — суворо запитала Чепуруля.

— Я це знаю, — запевнив її Нюхмумрик.

Знову загримотіло, уже ближче. Нюхмумрик глянув на Чепурулю й усміхнувся.

— А гроза таки буде…

І справді, з моря налетіла люта буря, розсипаючи довкола білі й фіолетові блискавиці. Нюхмумрикові ще ніколи в житті не доводилося бачити стільки розкішних блискавок нараз. Раптова сутінь лягла на Долину. Чепуруля, підібравши спідниці, задріботіла через садок до будинку і замкнулася у кухні.

Нюхмумрик задер носа, принюхуючись. Повітря було холодне, мов залізо. Пахло електрикою. Тепер блискавки спалахували велетенськими тремкими пучками, струменіючи прямовисними світляними стовпами від неба до землі і заливаючи Долину сліпучим світлом!

Нюхмумрик аж лапами перебирав від радості та захвату. Він сподівався, що ось-ось зірветься вітер й сипоне дощем, але дощу не було. Лише громи перекочувалися туди й сюди між гірськими вершинами, важко й натужно. Запахло паленим. Враз луснув останній тріумфальний удар грому, а тоді запала тиша, німотна тиша, і згасли блискавиці.

«Дивна гроза, — подумав Нюхмумрик. — Цікаво, куди ж ударила блискавка?»

Не встиг він додумати думку до кінця, як від річки долинув жахливий рев, аж йому спина схолола. Блискавка вцілила у Дядька-панька!

Коли Нюхмумрик збіг до річки, то побачив Дядька-панька, який ошаліло підстрибував на березі.

— Риба! Риба! — репетував він. — Я упіймав рибу!

Дядько-панько обома лапами тримав окуня і аж нетямився з утіхи.

— Що ліпше, як гадаєш, зварити її чи засмажити? — торохтів він. — А коптильня тут є? Чи зуміє хтось так приготувати цю рибу, щоб її не зіпсувати?

— Чепуруля! — засміявся Нюхмумрик. — Тільки Чепуруля може зготувати твою рибу!

Чепуруля просунула у шпарку дверей свого носа з тремтячими вусиками. Вона впустила Нюхмумрика до кухні, замкнула двері за ним на засув.

— Здається, я вже заспокоїлася, — прошепотіла вона.

Нюхмумрик кивнув. Він зрозумів, що не грозу вона мала на увазі.

— Дядько-панько упіймав свою першу рибину! — сповістив він. — А Гемуль каже, що тільки гему лі уміють по-справжньому приготувати рибу. Чи це правда?

— Брехня! — вигукнула Чепуруля. — Лише чепурулі уміють готувати рибні страви, і Гемуль про це чудово знає!

— Але боюся, ти не зумієш зготувати її так, щоб вистачило на всіх, — засумнівався Нюхмумрик.

— Он як! То такої ти думки про мене! — образилася Чепуруля й вихопила окуня з лапок Нюхмумрика. — Хотіла б я бачити ту рибину, якою я не зумію нагодувати шістьох осіб! — А тоді суворо сказала, відчинивши кухонні двері: — Йди собі, я не люблю сторонніх на кухні, коли куховарю.

— Ага! — вигукнув Дядько-панько, просунувши мордочку у двері. — То вона таки вміє куховарити!

Чепуруля від несподіванки випустила окуня з лап, і той гепнувся на підлогу.

— Ой, та ж сьогодні Татів день! — пробурмотів Нюхмумрик.

— А ти не помиляєшся? — недовірливо запитала Чепуруля. Вона прискіпливо глянула на Дядька-пань— ка. — А у вас є діти?

— Тільки їх мені ще бракувало! Терпіти не можу родичів! Десь живуть правнуки, але я їх забув…

— І чому ніхто з вас не здатний поводитися нормально? — зітхнула Чепуруля. — Можна збожеволіти у цьому домі! Забирайтеся обоє геть, не заважайте мені готувати обід!