Олексій Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Тато Карло почухав потилицю. Напнув на плечі свою єдину стару куртку і пішов з дому.

Він швидко повернувся, але без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами й цікавими малюнками.

— Ось тобі абетка. Вчися на здоров’я.

— Тату Карло, а де твоя куртка?

— Та… Куртку я продав… Нічого, обійдуся й так… Тільки ти живи на здоров’я.

Буратіно уткнувся носом у добрі руки тата Карло.

— Вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток.

Буратіно з усіх сил хотів цей перший у його житті вечір прожити без пустощів, як навчив його Розумний Цвіркун.

Рано-вранці Буратіно поклав абетку в торбинку і підстрибом побіг до школи.

По дорозі він навіть не дивився на ласощі, виставлені в крамницях, — маківники, солодкі пиріжки та льодяники у вигляді півників, насаджених на палички.

Він не хотів дивитися й на хлопчаків, що запускали паперового змія. Вулицю переходив смугастий кіт Базіліо, якого можна було схопити за хвіст.

Але Буратіно утримався і від цього.

Що ближче підходив він до школи, то голосніше неподалік, на березі Середземного моря, грала весела музика.

«Ні-ні-ні», — пищала флейта.

«Ля-ля-ля-ля», — співала скрипка.

«Дзінь-дзінь», — дзенькали мідні тарілки.

«Бум!» — бив барабан.

До школи треба було повертати праворуч, музика лунала ліворуч. Буратіно почав спотикатися. Ноги самі повертали до моря, де: «Ні-ні, пііііі…» «Дзінь-ляля, дзінь-ляля…» «Бум!»

— Школа ж нікуди ж не втече ж, — сам собі голосно промовив Буратіно, — я тільки гляну, послухаю — і бігцем до школи!

Що є духу він кинувся бігти до моря. Побачив полотняний балаган, прикрашений різноколірними прапорцями, що майоріли на морському вітрі.

Нагорі, на балагані, грали пританцьовуючи чотири музиканти. Внизу огрядна усміхнена тіточка продавала квитки.

Біля входу стояла велика юрба — хлопчики й дівчатка, солдати, продавці лимонаду, годувальниці з немовлятами, пожежники, листоноші — всі, всі читали велику афішу. Буратіно смикнув за рукав якогось хлопчика:

— Скажіть, будь ласка, скільки коштує вхідний квиток?

Хлопчик не поспішаючи процідив крізь зуби:

— Чотири сольдо, дерев’яний чоловічку.

— Розумієте, хлопчику, я забув удома свій гаманець… Чи не позичили б ви мені чотири сольдо?

Хлопчик презирливо свиснув:

— Знайшов дурня!

— Мені стрррррррашенно хочеться подивитись ляльковий театр, — крізь сльози мовив Буратіно. — Купіть у мене за чотири сольдо мою чудову курточку…

— Паперову куртку за чотири сольдо? Знайшов дурня!

— Ну, тоді мій гарненький ковпачок…

— Твоїм ковпачком тільки пуголовків ловити… Знайшов дурня!

У Буратіно навіть ніс похолов — так йому кортіло потрапити до театру.

— Хлопчику, в такому разі візьміть за чотири сольдо мою нову абетку…

— З малюнками?

— З ччччудовими малюнками й великими літерами.

— Ну, що ж, давай, — сказав хлопчик, узяв абетку і знехотя відрахував чотири сольдо.

Буратіно підбіг до огрядної усміхненої тіточки й пропищав:

— Послухайте, дайте мені квиток у першому ряду, на єдину виставу лялькового театру.

Буратіно сів у першому ряду і захоплено дивився на спущену завісу.

На завісі були намальовані чоловічки, що танцювали, дівчатка в чорних масках, страшні бородаті люди в ковпачках із зірками, сонце, схоже на млинець з носом і очима, та інші цікаві малюнки.

Тричі вдарили у дзвін — і завіса піднялася.

На маленькій сцені праворуч і ліворуч стояли картонні дерева. Над ними висів ліхтар, схожий на місяць. Він відбивався в шматочку дзеркала, на якому нібито плавали два лебеді, зроблені з вати, з золотими дзьобами.

З-за картонного дерева вигулькнув маленький чоловічок у довгій синій сорочці з довгими рукавами. Його обличчя було обсипане пудрою, білою, як зубний порошок. Він уклонився шановній публіці і сказав сумно: