Олексій Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

— Еге ж, — понуро мовив Карло, — а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема.

— Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина.

В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок:

— Браво, чудово придумано, Синій Носе!

Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано огледівся — звідкіля цей голос?

— Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно.

Тоді Джузеппе схопив поліно й мерщій сунув його другові. Та чи він його не втримав, чи то воно само підстрибнуло й торохнуло Карло по голові.

— А, то он які твої подарунки! — ображено вигукнув Карло. — Пробач, друзяко, це не я тебе вдарив.

— Виходить, я сам себе хряснув по голові?

— Ні, друзяко, — певно, само поліно тебе торохнуло.

— Брешеш, ти вдарив…

— Ні, не я…

— Я знав, що ти п’яниця, Синій Носе, — сказав Карло, — а виходить, що ти ще й брехун.

— Ага, то ти — лаятись! — заверещав Джузеппе. — Ну, давай, підійди ближче!

— Сам підійди ближче, я тебе ухоплю за носа!

Обидва діди понадувалися, мов сичі, та й почали наскакувати один на одного. Карло схопив Джузеппе за синій ніс.

Джузеппе вхопив Карло за сиве волосся, що росло біля вух.

Після цього вони щосили заходилися тусати один одного попід ребра.

Пронизливий голосок на верстаті тим часом пищав і під’юджував:

— Товчи, товчи дужче!

Нарешті старі стомилися і захекались.

Джузеппе сказав:

— Давай помиримось чи що…

Карло відповів:

— Ну що ж, давай помиримось…

Старі поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву й пішов додому.

Карло жив у комірці під сходами, де в нього нічого не було, крім гарної печі — в стіні навпроти дверей.

Але гарна піч, і вогонь у ній, і казанок, що кипів на вогні, — були не справжні, а намальовані на шматині старого полотна. Карло зайшов до комірки, сів на один-однісінький стілець біля безногого столу і, покрутивши і так і сяк поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.

«Як би мені її назвати? — роздумував Карло. — Назву-но я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя. Я знав одну родину — там усіх звали Буратіно: батько — Буратіно, мати — Буратіно, діти — теж Буратіно… Всі вони жили весело й безжурно…»

Насамперед вирізав він на поліні волосся, потім лоба, потім очі.

Раптом очі самі собою розплющилися і пильно вп’ялися в нього…

Карло й навзнаки не дав, що злякався, тільки ласкаво запитав:

— Дерев’яні оченята, чому ви так чудно дивитесь на мене?

Але лялька мовчала, — мабуть, тому, що в неї не було ще рота.

Карло вистругав щоки, потім вистругав носа — звичайного носа…

Та раптом ніс почав витягуватись, рости і вийшов такий довгий, що Карло навіть крякнув:

— Негарно, довгий…

І заходився зрізати в носа кінчик. Та ба!

Ніс крутився, викручувався, та так і лишився — довгий-предовгий, цікавий, гострий ніс. Карло взявся до рота. Та ледве він встиг вирізати губи — рот одразу розтулився:

— Хи-хи-хи, ха-ха-ха!

І висунувся з нього, дражнячись, вузенький червоний язик. Карло, не зважаючи на всі ці витівки, і далі стругав, вирізав, длубав…

Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки… Та щойно він закінчив вистругувати останнього пальчика, як Буратіно почав лупцювати кулачками Карло по лисині, щипати його та лоскотати.

— Послухай, — мовив Карло суворо, — я ж іще не закінчив тебе майструвати, а ти вже пустуєш… Що ж воно далі буде? Га?

І він суворо глянув на Буратіно.

Буратіно круглими очима, як миша, дивився на тата Карло.

Карло зробив йому з трісочок довгі ноги з великими ступнями. На цьому скінчивши роботу, поставив дерев’яного хлопчиська на підлогу, щоб навчити ходити. Буратіно похитався, похитався на тоненьких ніжках, зробив крок, другий, скік, скік — до дверей, через поріг — і чимдуж на вулицю.

Карло, непокоячись, пішов за ним.

— Гей, шельмівська дитино, вернись!