Ганс Андерсен - Казки

Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути у воду.

— Стривай! — закричав із скрині дяк. — Випусти мене спочатку!

— Ой! — закричав маленький Клаус, удаючи, що він злякався. — Він і досі там. Треба швидше кинути його у воду, щоб він потонув!

— Ой, ні, ні! — закричав дяк. — Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей.

— Ну, це інша справа! — сказав маленький Клаус і відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню у воду, і вони обидва пішли до його будинку, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей.

Тепер тачка була повна грошей.

— Ну, конячку я непогано оплатив! — сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей. — От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину конячку, але я йому не скажу правди!

І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно.

«Навіщо вона йому?» — подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки — може, щось пристане.

Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки.

— Що це таке? — здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса. — Звідки у тебе стільки грошей?

— Та це я вчора продав шкуру своєї конячки.

— Тобі багато заплатили! — сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та й повіз у місто продавати.

— Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він на вулицях. Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру.

— Мірку грошей за кожну! — сказав великий Клаус.

— Чи ти сказився? — закричали всі. — Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо!

— Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він далі і всім, хто питав, по чому шкура, відповідав: — Мірка грошей штука!

— Він хоче нас дурити! — розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі — свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його.

— Шкури! Шкури! — передражнювали вони його. — От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! — кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били.

— Ну, — сказав він, коли повернувся додому, — буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб’ю!

Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав:

— Ти обдурив мене! Спочатку я повбивав моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки, — але більше ти не зможеш мене дурити!

Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув:

— Піду та й утоплю тебе!

Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов до церкви відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса.

— Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв’язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його.

— Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус. — Я такий молодий, а вже мушу вмирати.

— А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти, — сказав чередник.

— Розв’яжи лантух! — закричав маленький Клаус. — Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш!

— З великою охотою, — сказав чередник і розв’язав лантух, з якого враз вистрибнув маленький Клаус.

— Але ти подивись за моєю чередою, — сказав старий і вліз у лантух.

Маленький Клаус зав’язав його і погнав корів та биків на пасовище.

Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став набагато легший. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса.

«Он, бач, як стало легко! — подумав він. — Напевне, це тому, що я помолився».

Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув:

— Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене!

Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя — бачить, іде маленький Клаус і жене череду.

— Що таке? — здивувався великий Клаус. — Хіба я не втопив тебе?

— Звичайно, втопив! — сказав маленький Клаус. — Ти кинув мене півгодини тому в річку.

— А звідкіль же в тебе така чудова череда? — спитав великий Клаус.