Ганс Андерсен - Казки

— Оце мій дім! — мовила ластівка. — А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. І все буде так, як ти бажаєш.

— Як гарно! — скрикнула Дюймовочка і заплескала в долоньки.

На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилася на три скалки. Між її уламками виросли прекрасні великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок, такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий, — здавалося, він був кришталевий. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. Це був ельф. У кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був королем над усіма ельфами.

— Ой, який гарний! — прошепотіла Дюймовочка ластівці. А король ельфів дуже злякався ластівки, адже порівняно з ним вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький і ніжний, та коли глянув на Дюймовочку, то був просто захоплений — такої чудової дівчинки йому ще не доводилося бачити. Тому він зняв із себе корону і надягнув її на Дюймовочку. Потім ельф спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою ельфів!

Так, це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитовій шубі! Тому Дюймовочка дала свою згоду чудовому ельфу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися ними. Кожен приніс Дюймовочці подарунок, але найдужче їй сподобалися гарні прозорі крила великої бабки. Їх прикріпили Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. Ото була радість! А ластівка сиділа високо у своєму гнізді і співала гарних пісень. Але в неї на серці було трошки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею.

— Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою, — сказав дівчинці її наречений. — Це негарне ім’я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!

— Прощавай! Прощавай! — мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад у далеку Данію. Там у неї було гніздечко під вікном того чоловіка, який умів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє «цвірінь! цвірінь!», а від нього ми й узнали всю цю історію.

Так добре було за містом улітку! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах і белькотав по-єгипетськи, — цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Просто чудово було за містом улітку!

У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатися під ними, стоячи на весь зріст! Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка.

Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.

Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.

— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

— Ках-ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили і роззирнулися на всі боки під зеленим листям, — мати їм дозволила дивитися скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

— Який світ великий! — дивувались малята.

Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!

— Ви гадаєте, що це вже й увесь світ? — сказала мати. — Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи. — Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне, — і вона сіла знову.

— Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її провідати.

— Та ще лишилося одне яйце, — відповіла качка-мати, — ніяк не хоче тріскатись. Але подивися на інших, — це наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили! Усі як одне — викапаний батько! А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.

— Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатися, — сказала стара качка. — Я певна, що це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще і йди вчити своїх дітей плавати.