Олександр Волков: Вогняний бог Марранів

Добра жінка відразу повела Енні до ванни, помила її й перевдягла у лілову сукню, пошиту для Еллі Мигунами і залишену нею у Фіолетовому палаці. По тому Фрегоза заходилася біля Тіма з Артошком.

Страшила і Залізного Дроворуба одразу взяли на капітальний ремонт.

Дорогоцінні мізки з голови Страшила не наважилися вийняти, а тому голову підвісили сушитися з усім добром. Костюм випрали, випрасували, натовкли свіжою соломою, ботфорти почистили. І коли Страшило постав перед Енні свіжий, духмяний, але з розпливчастими рисами обличчя, дівчинка дістала пензлик і фарбу і зайнялась його очима, носом і ротом. І перш ніж вона скінчила, Страшило співав на все горло:

— Ей-гей-гей-го, я знову знову-знову з Енні!

Безмежно щасливий Страшило співав і пританцьовував і зовсім не соромився цього, тому що Мигуни не були його підданими!

А Залізного Дроворуба найкращі майстри країни на чолі з Лестаром розклали на столі й поралися біля нього увесь день: розбирали на частини і знову складали, паяли, розгвинчували окремі деталі, і згвинчували, і змащували, і полірували — і він вийшов з їхніх рук зовсім новенький ніби з майстерні. Його серце напхали свіжою тирсою, зашили, і воно лишилося найдобрішим і найніжнішим у Чарівній країні.

Коли Дроворуб з'явився серед свого народу, він сяяв так, що у всіх, хто на нього дивився сльозилися очі. Майстри зробили йому нову сокиру замість тієї, яка лишилася в Джюса, і Дроворуб грізно змахнув нею, так що повітря засвистіло довкола, і вигукнув:

— А тепер побачимо, хто кого!

аповітна мрія Урфіна Джюса здійснилася: він знову захопив владу в Чарівній країні. Але дивовижно: як і за першого свого царювання, він не почував себе щасливим. Честолюбний диктатор прагнув загального поклоніння хотів, щоб при його появі на вулицях і майданах збиралися натовпи людей, кидали в повітря шапки і захоплено кричали.

А цього не було. На бенкетах він з почуттям гидливості вислуховував одні й ті самі похвали небагатьох дармоїдів на чолі з головним державним розпорядником Кабром Гвіном і товстим, брезклим первосвящеником Крагом. А на вулицях він взагалі не з'являвся відтоді, як його ледве не вбив кинутий з даху камінь. І він підозрював, що цей камінь вилетів з пращі, яку тримав у руках Марран.

А влада? Де вона, та влада?

З Блакитної країни, на завоювання якої послав відбірний полк Харта, почали з'являтися окремі біженці. Жалюгідні, виснажені, обірвані, вони намалювали королю картину такої поразки, що той декілька ночей не спав і від кожного підозрілого шуму біг до вікна подивитися, чи не летять на місто дракони Ружеро.

Розповіді втікачів послаблювали воїнський дух в армії, і Урфін поквапився їх позбутися. Він звільнив їх з війська, як недостойних служити королю, і наказав їм забиратися додому.

Не втішали й повідомлення зі сходу, з країни Мигунів. Занепокоєний тим, що від капітана Бойса довгенько не надходило донесень, Урфін послав туди дерев'яного кур'єра. Гонець Верес повернувся з поганими новинами. Він розповів, що Мигуни повстали відразу, як відійшли головні сили, полонили капітана Бойса з його вояками і тримають їх у в'язниці. А втім, як йому вдалося підслухати, з бранцями поводяться добре, годують тричі на день і навіть випускають на прогулянку.

Страшило і його друзі які втекли з в'язниці, всі опинились у Фіолетовій країні. І там же з явилися люди з-за гір: дівчинка, яку Мигуни прозвали Феєю Майбутньої Перемоги, і хлопчик, зростом на цілу голову вищий від будь-якого мешканця Чарівної країни. А приїхали вони на дивовижних тваринах, які, кажуть, ковтають сонячні промені.

Вислухавши донесення, Урфін розлютився. Він наказав Вересові мовчати про те, що гонець бачив у країні Мигунів, а для певності посадив того під замок.

Похмурі думи оволоділи Урфіном. Захід і схід втрачені, та й у Смарагдовій країні справи далеко не кращі. Тут, правда, мешканці не насмілювались чинити опір. Вигнані з острова, вони сяк-так влаштувались на небагатьох фермах, не захоплених Марранами, і там жили в злиднях і голоді. Від них небезпеки чекати не доводилось.

Але диктатора непокоїло військо, єдина підтримка його могутності. Ця опора почала дуже хитатися. Про це Джюсові було відомо від розвідника, на якого він тільки й міг покластися, на безмежно йому відданого Еота Лінга. Дерев'яний блазень нишпорив по країні вдень і вночі, і ніщо від нього не могло сховатись. І ось що блазень доносив повелителеві.