Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

— Дякую, з нами все гаразд. Нам не потрібна перев’язка.

— То може зміряти пульс? Чекайте-но, я маю тут у сумці новий електронний термометр. Можу зміряти вам температуру.

— З нами все гаразд, — повторив я, намагаючись не підвищувати голосу. Нам тільки не вистачало тут якоїсь тупої медсестри, щоб привертала загальну увагу.

— Жодних травм голови? Порізів чи ранок? Зламаних кісток? — ревіла медсестра.

— Ні! — засичав я.

— Я знаю! — вигукнула медсестра. — Хтось із вас мусить мати діарею… ну, знаєте, рідку каку!

— Там наприкінці вулиці є хворий хлопчик, — втрутилася Тіна. (Яка ж ти розумна, Тіно!)

Я чимдуж закивав головою:

— І він, здається, кривавить, — додав я.

— Справді? Пресвяті небеса. Він може померти, — забідкалася медсестра. — Мушу бігти його рятувати.

— Покваптеся, — порадив їй я. — Він там за рогом, біля газетного кіоску.

— Не журіться! — крикнула медсестра, що-ще-була-не-зовсім-медсестрою. — Я вже біжу, — і вона помчала геть, імітуючи звук сирени. — Ні-і-на-а-ні-і-на-а-ні-і-на-а!

Тіна подивилася на мене:

— За рогом немає газетного кіоску, — сказала вона.

— І хлопчика там теж немає, — нагадав я їй, і ми ляснули одне одного в долоні. — Ходімо, спробуємо зайти ззаду.

— Ти упевнений?

— Ага, — я намагався говорити переконливо, хоч, звісно, ні в чому не був упевнений, і моє серце робило в грудях сальто-мортале, але ж ми мусили з’ясувати, що там діється.

Нам пощастило. У садочку на задньому подвір’ї було тихо, але з відчиненого вікна внизу долинали голоси. Ми з Тіною підкралися до нього навпочіпки. Я зазирнув туди.

Місіс Акані-Нума стояла навпроти Кріса. Його очі були заплющені, а місіс промовляла вкрадливим низьким голосом.

— Ви відчуваєте дрімоту. Ви дуже втомлені. Ваші ноги важкі, наче налиті свинцем. Ви ледве можете бігти. Ви дуже втомлені. Вам просто хочеться лягти й заснути, заснути, заснути, — місіс Акані-Нума зробила паузу, а тоді лагідно запитала Кріса, як він себе почуває.

— Я мушу спати, — вимовив він голосом, що ніби долинав із Країни Зомбі. — Я мушу спати. Я дуже втомлений. Годі мені бігати. Я мушу спати.

Місіс Акані-Нума посміхнулася сама собі.

— Добре, — сказала вона. — Це дуже добре. А тепер, коли я клацну пальцями, ви прокинетесь. Ви нічого не пам’ятатимете. Ви думатимете: «Тепер я зможу бігти дуже швидко». Але в день забігу вам не хотітиметься нічого, тільки спати. Ха-ха!

Місіс Акані-Нума клацнула пальцями, і Кріс одразу прокинувся. Він засяяв до неї білозубою посмішкою.

Я знову став навпочіпки:

— Ходімо звідси. Мусимо подумати, що робити тепер.

Ми забралися геть і рушили до Тіниного будинку. Там ми цілу вічність просиділи на її ліжку, луплячи по підлозі п’ятами й розмірковуючи, що ж нам робити. Усе це було божевіллям. Ми сумнівалися, чи варто розповісти про все Тіниній мамі або моїм батькам, але я похитав головою.

— Ти ж сама знаєш, які вони. Вони нам не повірять. У нас немає доказів. Це все тільки на словах. Якщо ми повідомимо поліцію, вони допитають Кріса, і той їм скаже лише те, що йому навіяли казати під гіпнозом. Ми просто в пастці.

— Ми мусимо повідомити Кріса, — наполягала Тіна. — Треба його попередити.

— Ага. Можна бодай спробувати. Ти знаєш, де він живе?

Тіна похитала головою:

— Ні, але ж має бути якийсь спосіб зв’язатися з ним.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки.

— Щось придумала? — запитав я врешті- решт, але вона знову заперечливо похитала головою. Ми були такі безпорадні! Це мене доводило до сказу.

— Єдине, що мені спадає на думку, — наважився я, — це погуглити його ім’я й побачити, чи не буде там підказок.

Тіна витягла ноутбук. Іноді я трохи їй заздрю. У мене немає ноутбука, а в неї є. Щоправда, у мене є тато, а в неї нема. Я б хоч зараз обміняв свого тата на її ноутбук! (Ну, не по-справжньому! Але ж ви знаєте, про що йдеться!)

Ми набрали «Кріс Оконджо», і з’явилося море інформації про його трофеї й забіги, була там назва бігового клубу, до якого він належав, і номер телефону цього клубу.

— Спробуємо це, — сказав я. — Це єдиний наш шанс.

Тіна передала мені мобілку. Мені відповів якийсь чоловік. Я запитав, чи можна поговорити з Крісом Оконджо.

— Його тут немає, — відповів чоловік.

— Чи не могли б ви дати його номер телефону? Це дуже важливо, — попросив я.

— Я ж вам сказав, що його тут немає, — повторив чоловік. — Кріс уже поїхав до тренувального табору. Ми не маємо права контактувати з ним, аж поки закінчаться всі його забіги. Ніхто не зможе контактувати з ним. До побачення!