Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

Стрілку це збило з пантелику. Вона витріщалася на мене, не розуміючи, чому ми знову вертаємося туди, звідки щойно прийшли. Думаю, вона також не могла зрозуміти, чому я так по-чудернацькому йду, втягуючи живіт і груди. А все просто: щоб уникнути контакту з холодною, як лід, і твердою, наче камінь, піцою. Сорочка стала мокрою й липкою. Я вже думав, що буду першою людиною в історії з відмороженим пузом.

Коли ми прийшли на поле, я одразу витяг піцу й добряче розтер живіт, щоб зігрітися. Стрілка не виявляла жодного зацікавлення й більше часу дивилася на хмарки в небі, ніж на піцу. Я підсунув піцу прямо їй під ніс. Вона понюхала її й почала досліджувати кульбабу.

Я зачекав хвилин п’ять, щоб сонце розтопило на піці крижану кірку і Стрілка принаймні змогла побачити там шматочки сиру й салямі. Я з прикрістю зауважив, що це була моя улюблена піца, але вже не міг повернутися назад, щоб замінити її на іншу. Знову показав Стрілці піцу, і цього разу вона її зацікавила трохи більше, тож я підкинув піцу вгору.

Стрілка помчала за нею. На жаль, піци літають не так елегантно, як фризбі. Моя пролетіла кілька метрів, розрізаючи повітря, тоді захиталася, перевернулася на бік, пішла в піке і врізалася у землю. Стрілка враз схопила її, клацнувши щелепою, у надії поласувати гарним соковитим куснем, однак натомість її зуби влипли у ледь розморожене тісто. Вона зателіпала головою, намагаючись його позбутися, але зуби приклеїлися міцно. Було таке враження, що їй у пащі залипла велика обідня тарілка, і вона знову й знову теліпала головою й гарчала. Я схопив Стрілку за шию, і ми спочатку вивільнили їй верхню щелепу, а потім нижню. Я подивився на піцу. На ній були глибокі сліди від зубів і повно собачої слини. Пречудово!

Я кинув її ще раз, і цього разу вона полетіла далі. Стрілка пострибала за нею і спромоглася схопити її відразу після приземлення. Справи пішли на краще, але піца швидко розморожувалася. Я зробив ще одну спробу. Стрілка навіть підстрибнула в повітря, намагаючись її схопити, але знову піца приземлилася першою. Цього разу Стрілка її зжерла. Отже, вона вже мала дві піци в череві, але принаймні до неї почала доходити суть.

Я вже збирався повертатися додому, коли на полі з’явилося подружжя Акані разом із Крісом. Вони помахали мені, і я підійшов.

— Ми націлилися на золото, — усміхнувся Кріс, роблячи розминку. — Я мав ще один сеанс гіпнозу. Упевнений, що нині бігтиму швидко. Це добре, бо післязавтра змагання. Сьогодні увечері я долучаюся до команди в тренувальному таборі, і там уже не матиму можливості спілкуватися з кимось іще, окрім товаришів по команді. Там не буде вже нічого, крім тренувань аж до забігу. Гаразд, я вже готовий.

Кріс передав секундомір місіс Акані. Я теж поставив свій годинник на нуль. Може, сьогодні він покаже час точніше? Кріс побіг, а ми залишилися чекати.

— Твоя собака… з нею все гаразд? — запитав містер Акані. — Вона виглядає нездорового.

Стрілка була пригнічена, низько похилила голову й опустила вуха. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря, а тоді БЕ-Е-Е-Е-Е-Е! Все виблювала прямо під ноги містеру Акані.

— Вибачте, — зніяковів я, хоча нічим не міг тут зарадити. Ми відійшли звідти подалі, і я почав з місіс Акані розмову про гіпноз. Вона пояснила, що це небезпечно, якщо не знати, що треба робити.

— Можна завдати більше шкоди, ніж допомогти, — сказала вона.

Невдовзі ми побачили Кріса, що вибігав із гаю, і наготувалися зупиняти годинники. Місіс Акані переможно здійняла руку.

— Молодчина, Крісе! Вісім хвилин, п’ять і одна десята секунди. Це майже на цілу секунду швидше, ніж учора. Глядіть, не забудьте, що нині о сьомій вечора останній сеанс гіпнозу.

Я навіть не хотів повідомляти їм, що показав мій годинник (вісім хвилин, десять і дві десятих! Тобто ГІРШЕ, ніж учора!).

Я заздрісно зиркнув на розкішний Крісів секундомір. Але все одно добре, що він біжить усе швидше.

Ми поверталися назад разом. Крісове авто було неподалік, тож він на ньому від’їхав, а я відпровадив подружжя Акані аж до їхньої вулички, неподалік від моєї, і помахав їм на прощання рукою, коли вони заходили у свій будинок.

Не встиг я зайти до хати, як із кухні вийшла мама. (Вона, мабуть, таки зуміла якось доплисти до берега.)

— Треворе, — сказала вона таким тоном, що мені відразу стало моторошно. — Що ти мені можеш сказати про зниклі піци?

КАПЄЦ!

Я й досі живий. Я знаю, це просто дивина. Як я уникнув смерті? Розказав мамі всю правду… в принципі.