Юрий Ячейкин - Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)

До того ж цей бовдур - детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на двох одне тiло), розчулено бовкнув:

- Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...

Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не помiтив...

- Тисяча небесних шкаралупi - вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а вже однобезголового таотяйина. - Виходить, ти... злодiй?..

- Так, капiтане... Звичайна судова помилка...

Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не той XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а в штурмана сдина краватка. Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущi очi детектива.

Втiм, не це було найжахливiше.

11. ДВI ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ

Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й досконалий? А що, коли двоголовi iстоти дожилися до повного безголiв'я, хоч це й виглядас парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде свос незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички, свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиреннi протирiччя.

Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.

Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав рацiю. З вченими планети через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу двi вiдповiдi, що заперечували одна одну. А найстарiший академiк планети взагалi вiдмовився зi мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i через це сприймав мене як потворний фантом, створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних уявленнях. Вона вважала реальнiсть власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцiльним вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.

У нас, на Землi, iснування такого феноменального, чистоу води, iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн спокiйно паразитував за рахунок фiзiологiчних зусиль братньоу голови, яка насправдi була божевiльним духом у скафандрi.

Я вже зовсiм було занепав духом i втратив усякi надiу, коли познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).

Це було виняткове наукове свiтило, бо природний антагонiзм його поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода i Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi - де, коли, з ким i пiд що випити.

Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з ним цiлком можна було порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому перiодично доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.

Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з iнтелектуалiв, менi одночасно доводилося вести складнi розмови на академiчному рiвнi i хилити чарки на рiвнi пропащого гультяя.

Наприклад, якось увечерi ми торкнулися проблеми часу як однiсу з основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.

- Згадаймо старовинну притчу, - iз святим вогнем фанатика вiд науки в очах почав професор. - Скупий питався у бога: "Господи, великий i всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" - "Одна мить", - вiдповiв бог. "А мiльйон золотих?" - "Один грiш". - "То подаруй менi, бiдному, о господи, отой грiш!" - "Добре! - зголосився бог. - Зачекай лишень одну мить..."

Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.

- Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! - з удаваною врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.

I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.

Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.

Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно виводив:

- По опеньки ходила...

А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:

- Цитьте!

- Козубеньку загубила, - з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.