Анатолий Костецкий - Хочу лiтати ! (на украинском языке)

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..

-- Ня-а-ав!!! -- пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

-- А, це ти, рудий розбишако! -- гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. -- Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! -- I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

-- Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

-- Хотiв би я глянути, -- кинув вiн, -- що б робила ти, коли б побачила, що там!..

-- Що?! -- водночас гукнули ми.

-- Зараз, дайте вiддихатись, -- попросив Iгор. -- Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi -- Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi -- словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив -- на них написано: "ДИТЯЧI СНИ"!

-- А тобi, часом, не привидiлось? -- тремтячим голосом поспитала Наталка. -- Хiба таке може бути?

-- Не привидiлось! -- заперечив Iгор. -- А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми -- лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

-- Добре! -- перебив його Борька. -- Розказуй далi.

-- А ти не перебивай! -- огризнувся Iгор. -- Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!

-- Та ну! -- вигукнув я.

-- Слово честi! -- вдарив себе в груди Iгор. -- Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.

-- Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! -збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.

-- А потiм... -- продовжив Iгор. -- Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!

-- А ти не помiтив, що написано на пробiрках? -- поцiкавився я.

-- Я старався, -- вiдказав Iгор, -- але там такi маленькi лiтери.

-- От що, хлопцi, -- втрутилась у розмову Наталка. -- Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.

-- Звiсно, треба, -- кивнув Iгор. -- Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

-- Я знаю! -- вигукнув я.

-- Ну, давай! -- притихли всi.

-- Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.

-- Уже на щось схоже! -- зрадiв Iгор. -- Але робити це слiд удень -- так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

-- Згода! -- вiдгукнувся я.

-- А Наталка, -- продовжив Iгор, -- хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

-- За мене не хвилюйся, -- пихато заявив Борька, -- якось обiйдемось.

-- Ти не дуже кирпу гни, -- обiрвав його Iгор. -- Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.

Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.

Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!

Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене. Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного "Салюторе, гаврики!", а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.