Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)

-- Ой! -- зрадiв Сергiй. -- То навчiть, дуже вас прошу!

-- Я ж сказав -- "мiг би", але тепер не можу: технiчнi причини...

-- Що за технiчнi причини? -- здивувався Сергiй.

-- Розумiєш, -- почав пояснювати Дiма, -- була в мене така книженцiя, ну, нiби чаклунська. У нiй з одного боку записано всякi потрiбнi слова, а з другого -- що станеться, коли слова тi вголос вимовити. Примiром, пробурмотiв собi щось, -- раз! -- i дощ я-ак уперiщить! Так-от, коли зламали мiй будиночок, книга пропала пiд уламками.

-- Так ходiмте знайдемо її! -- вигукнув Сергiй.

-- Швидкий дуже! -- сумно мовив Дiма. -- Я й сам, без тебе знайшов би. Але тi уламки вiдразу ж повантажили на самоскид, i куди вiн їх завiз -- хтозна! А з ними й мою книжечку! -- I Дiма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.

-- I невже ви нiчого не пам'ятаєте з тої книги? -- з надiєю в голосi поспитав Сергiй.

-- Хе, скажеш! -- зневажливо усмiхнувся Дiма. -- У мене пам'ять -будь здоров! Я навiть мемуари, тобто спогади, пишу! -- Вiн гордо ляснув себе по животi й задер светра.

Сергiй побачив, що за ремiнцем джинсiв у Дiми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтiй, засмальцьованiй обкладинцi iз написом: "Мемуари Дiми".

-- А з книги ви, значить, нiчого не пам'ятаєте, -- сумно мовив Сергiй.

-- Пам'ятаю, але не все, тiльки половину...

-- Ого! -- зрадiв хлопець. -- Половина -- теж чимало! А є в нiй слова про те, як навчитися плавати?

-- Звичайно, є! -- кинув Дiма. -- Але рiч у тiм, що я пам'ятаю лiву половину книги, тобто всi чарiвнi слова, а от праву половину, де сказано, якi слова для чого, -- геть начисто забув!

-- А ви спробуйте, що вийде!

-- Е, нi, не пiдбивай! -- вiдмахнувся Дiма. -- Скажу отак щось -i квартиру вам затопить. Нi, нiзащо! Не хочу знову без ночiвлi лишитися.

-- А що, коли нам до лiска гайнути? -- раптом здогадався Сергiй. -- У нас тут поблизу є лiсок iз галявою. Давайте пiдемо туди й спробуємо вашi слова!

-- Лiсок -- це можна, -- погодився Дiма, -- в лiску та ще й на галявi я спробував би, але ж не зараз. От вилiкую нежить, вiдiгрiюсь, вiдiсплюся гарненько, а завтра зранку, годинi о п'ятiй, i пiдемо.

-- Ура! -- загукав Сергiй, який згоден був на все, аби навчитися плавати. -- Встаємо о п'ятiй, я будильник заведу.

-- А тепер я подрiмаю, -- мовив Дiма й вiдразу тихенько засопiв.

Сергiй нiчого не мав проти: йому треба було ще пiдготуватися до зустрiчi гостей. Неодмiнно ж прийде друг його Олег, та й Вiтка припхатися може.

При згадцi про Вiтку в Сергiя аж у грудях похололо.

5

Вiтка, або Вiкторiя Птурська, як i Олег, була однокласницею Сергiя. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вiтка навпаки -"найкращим" ворогом.

До всього ж вона була ще й сусiдкою Сергiя по пiд'їзду, тож через неї траплялися всякi неприємностi не лише в школi, а й дома.

Вiтка ненавидiла Сергiя Кудлика хронiчно. Чим це пояснити, нiхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у бiльшостi рудих i кирпатих, чи то просто злостивим характером -- невiдомо! Але, починаючи з першого класу, Вiтка нiби приросла до Сергiя -- раз i назавжди!

Звичайно, вiн мiг би надавати їй як слiд, але його з дитинства вчили: дiвчат зачiпати не можна. I вiн терпляче зносив ось уже третiй рiк пiдряд невичерпнi знущання своєї рудої й кирпатої однокласницi й сусiдки.

Чого тiльки Вiтка не вигадувала, аби дошкулити Сергiєвi! Образи так i сипалися з неї, мов iз дiрявого мiшка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергiй знаходив у себе на партi то канцелярську кнопку, пiдкладену Вiтчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й пiдручника з безжально розмальованими портретами. класикiв. Фантазiя Вiтки, здавалося, не знала меж.

Зрештою Сергiй так-сяк навчився передбачати бiльшiсть Вiтчиних капостей i жив би собi майже спокiйно, коли б Вiтка рiзко не змiнила тактику.

Тепер вона пiдстроювала всякi штучки сама собi, а потiм усе звертала на Сергiя.

Примiром, вiзьме заляпає собi спiдницю маслом -- та й ну галасувати, що це, мовляв, Кудлик пожбурив у неї бутербродом! А то на уроцi сховає свою ручку -- та й ну жалiтися вчительцi, що, мовляв, Кудлик у неї ручку поцупив i їй писати нiчим.

I витворяла Вiтка хтозна-що не лише в школi, а й дома. В цьому Сергiй пересвiдчився на власнi очi, коли одного разу змушений був вiдвiдати її.

Птурська захворiла, i їй треба було занести домашнє завдання. I хоч як пручався Сергiй, але вчителька доручила зробити це саме йому, бо вони сусiди. Пiсля урокiв Сергiй, не заходячи навiть додому, аби швидше спекатись ненависного доручення, вiдразу заскочив до Вiтки.

Птурська лежала на канапi й розглядала стелю.