Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)

I зробилося Птурськiй так боляче й гiрко на душi, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласникiв, тата й маму, песика Бурчика. Потiм згадала, як дошкуляла Сергiєвi, як знущалася з батькiв... Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вiтка дала собi слово бiльше нiколи в життi не завдавати нiкому прикрощiв, -- аби тiльки вибратись iз цiєї страшнючої Навпакинiї!

Вона пiдхопилася на рiвнi ноги й вирiшила спробувати вилiзти крiзь вiконечко. Але дiстатися до нього було не так i просто. Вiтка побудувала з уламкiв парт пiрамiду й почала дертися на неї. Та пiрамiда раптом захиталася -- i зi страшним гуркотом розвалилась!

Вiтка ледь вилiзла з-пiд уламкiв. Руки й ноги її були геть подряпанi, пiд оком свiтився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчiрки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати пiрамiду -i нарештi добулася до вiкна...

За хвилину Вiтка вже була надворi. Вона глянула навкруг, помiтила неподалiк вiд школи лiсок -- i щодуху побiгла до нього. Коли б хто засiк час, за який Птурська подолала чималу вiдстань до лiска, то, напевне, в таблицю свiтових рекордiв з бiгу треба було б занести поправку. Та Вiтка про рекорди не думала, а радiла, що нiхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присiвши на траву, а тодi знову, боячись погонi, побiгла далi, у глибину лiсу.

Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.

11

В цей час машина лейтенанта Пчiлки звернула з Броварського шосе в лiс. Вона пiдскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкостi. Ось машина вискочила на узлiсся, i тiльки-но переднi колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбiк, i вона завмерла на мiсцi.

-- Колесо! -- розпачливо скрикнув шофер, i всi повистрибували з машини.

Таки справдi, лiве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осiло.

-- Хвилин двадцять згаємо, -- невдоволено пробурмотiв шофер i заходився поратися з iнструментом.

Всi посiдали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помiтивши якусь живнiсть, погнався за нею в гущавину.

-- Може, поки мiняють колесо, -- озвався Дiма, -- я мемуари вам почитаю?

-- А чого, -- пiдтримав його лейтенант, -- почитайте! Швидше час промайне.

Дiма вiдразу витяг свого зошита, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi й урочисто проказав:

-- Роздiл сьомий: Робiнзон Крузо та я! -- Трохи покахикав у кулачок i продовжував: -- Це було у 1704 роцi. Я зi своїм другом, капiтаном Томасом Страдлiнгом, мандрував на кораблi "П'ять портiв" через океан до Пiвденної Америки. Мандрiвки -- моя давня пристрасть, а в океанi я ще не був, от i скористався нагодою. Коли ми вже пiдходили до континенту, у нас кiнчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.

Поки моряки поралися на островi, я куняв собi з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скiльки я проспав -- невiдомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув iз сундучка й побачив, що вiн стоїть на березi острова, а берегом понад водою бiгає штурман, несамовито кричить i вимахує руками. Наш корабель "П'ять портiв" на повних парусах вiддалявся вiд острова.

Як я довiдався згодом, капiтан i штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що бiльше не ступить на корабель, i капiтан висадив його, вивантажив речi -- разом iз сундучком! -- i покинув на безлюдному островi.

Скiльки пригод трапилося зi мною та штурманом Селькирком, я оповiдати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому островi чимало рокiв? поки нарештi одного дня нас не зняв з нього iнший корабель.

Дорогою додому, минаючи Англiю, я вирiшив навiдалися до свого давнього приятеля -- письменника Данiеля Дефо. Ми провели з ним кiлька веселих днiв, i я розповiв йому про свої пригоди на островi. Данiель так захопився ними, що захотiв написати про них книгу.

-- Що ж, -- погодився я, -- пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!

I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".

Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.

Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..